Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Щоб прийти до такого рішення, хоч яким би нездійсненним воно здавалося, монарх повинен відчути свою велич, якою він зобов’язаний не давності свого походження, але тому, що він є спадкоємцем людей, котрі зробили Францію могутньою, освіченою і культурною.
Але, як я вже сказав, щоб здійснити цей план, мені треба було догоджати примхам празького двору, годувати сорокопудів разом з вінценосною дитиною за прикладом Люїна, лестити Кончині подібно до Рішельє. Я поклав добрий початок у Карлсбаді, підлесливі доповіді та плітки просунули б мої справи. Втім, живцем поховати себе у Празі мені було б нелегко, бо довелося б перемогти не тільки неприязнь королівської родини, а й ворожість чужоземців. Ідеї мої ненависні європейським урядам; вони знають, що я запеклий супротивник віденських угод, що я боротимуся з усієї сили за розширення меж Франції та відновлення в Європі рівноваги сил.
І все-таки, розкаюючись, плачучи, замолюючи свою патріотичну гординю, б’ючи себе в груди, захоплюючись генієм дурнів, які правлять світом, я, можливо, доповз би на череві до місця барона де Дамаса; тут я несподівано підхопився б і відкинув милиці геть.
Але на жаль! де моє честолюбство? де моя звичка до вдавання? де моє вміння терпляче зносити примус і нудьгу? де моя здатність надавати значення дрібницям? Я двічі чи тричі брався за перо; двічі чи тричі намагався вивести брехливі рядки, щоб виконати веління пані дружини дофіна, яка чекала від мене листа. Нарешті, розсердившись на самого себе, я одним духом написав послання, де висловив усе, що думаю, і тим підписав собі вирок. Я це чудово розумів; я добре зважив наслідки: вони мене не хвилювали. Навіть сьогодні, коли справу зроблено, я радий, що послав усе до біса і плюнув з великої висоти на своє наставництво. Мені скажуть: «Хіба ви не могли викласти ті ж самі істини, висловлюючись з меншою різкістю?» Так-так, розмазуючи, крутячись так і сяк, підсолоджуючи пілюлю, бекаючи тремтячим голосом:
…З очей розкаяних кропить водицею святою.
Я так не вмію.
Ось лист (утім, наполовину скорочений), від якого у наших салонних дипломатів волосся стане сторч. У герцога де Шуазеля була вдача, почасти схожа з моєю; тому кінець свого життя він провів у Шантелу.
ЛИСТ ДО ПАНІ ДРУЖИНИ ДОФІНА«Париж, вулиця Анфер, 30 червня 1833 року
Пані,
До найдорогоцінніших миттєвостей мого довгого життя я зараховую ті, які пані дружина дофіна дозволила мені провести біля неї. У невідомому карлсбадському будинку всіма обожнювана принцеса зволила пошанувати мене своєю довірою. На дні її душі небу було бажано помістити скарби великодушності і святобливості, що не збідніли від численних скорбот. Я бачив перед собою дочку Людовіка XVI, засуджену на нове вигнання, сироту із Тампля, яку перед смертю пригортав до серця король-мученик. Бог – єдине ім’я, яке можна вимовити, коли заглиблюєшся у споглядання несповідимих шляхів Господніх.
Можна сумніватися в щирості похвал, звернених до людини, що перебуває на вершині влади; той, хто захоплюється дружиною дофіна – поза підозрою. Я вже сказав, пані: Ваші нещастя піднеслися так високо, що стали гордістю революції. Вперше в житті зустрів я людей такої великої, такої виняткової долі, що смію висловити, не боячись вразити їх чи залишитися незрозумілим, мої думки про майбутнє суспільства. З висоти Вашої доброчесності Ви, не здригнувшись, дивилися б на крах усіх земних царств, багато з яких уже впали на очах Ваших предків, – з Вами я можу обговорювати долю імперій.
Катастрофи, найзнаменитішим свідком і найвеличнішою жертвою яких Ви стали, попри свою величезність, є не більше ніж окремими випадками загального перетворення роду людського; царство Наполеона, що похитнуло цілий світ, – усього лише ланка в ланцюзі революцій. Треба виходити з цієї істини, щоб зрозуміти, чи можлива третя реставрація і як ця реставрація впишеться в план суспільного перевлаштування. Якщо вона не увійде туди природно і плавно, вона неминуче буде відкинута порядком речей, що суперечать її природі.
Тому, пані, якби я сказав Вам, що законна монархія повернеться завдяки вищим колам дворянства і духівництва з їх привілеями, завдяки двору з його титулами, завдяки королівській владі з її чарами, я б обманув Вас. Законна монархія у Франції давно вже не предмет відчуттів, вона – основоположний принцип і перебуває таким остільки, оскільки забезпечує власність і вигоду, права і свободи; але досить довести, що вона не хоче або не може захистити цю власність і ці вигоди, ці права і ці свободи, і монархія перестане бути навіть принципом. Люди, які стверджують, що законна монархія повернеться у будь-якому разі, що без неї неможливо обійтися, що досить почекати і Франція на колінах приповзе просити у неї вибачення, – ці люди помиляються. Реставрація може не настати ніколи або протривати одну-єдину мить, якщо законна монархія черпатиме сили там, де їх вже немає.
Так, пані, мені боляче про це говорити, але Генріх V може залишитися монархом-вигнанцем, що мешкає на чужині, юним і свіжим уламком будівлі старовинної, але впалої. Ми, старі слуги законної монархії, скоро розміняємо останні роки, що нам залишились, ми один за одним зійдемо в могилу і будемо спочивати там разом з нашими старими ідеями, немов стародавні лицарі зі своєю стародавньою зброєю, поїденою іржею і часом, зброєю, яка живим людям не до снаги і не по зросту.
Все, що в 1789 році підтримувало старий режим: релігія, закони, звичаї, обичаї, власність, класи, привілеї, корпорації – більше не існує. Відбувається загальне збудження; Європа аж ніяк не в більшій безпеці, ніж ми; жодне суспільство не зруйноване цілком, жодне цілком не побудоване; все навколо або застаріло, або переродилося, або одряхліло, або позбулося коріння; все кволе, як
