Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

– Ви занадто суворі, пані, – заперечив я, – пан де Віллель любить порядок, облік, він людина поміркована, спокійна, можливості його невичерпні; якби він не прагнув стати першою людиною, для чого в нього бракує таланту, його варто було б включити до королівської ради довічно; він незамінний. Його присутність поряд з Генріхом V мала б якнайкращий вплив.

– Я думала, ви не любите пана де Віллеля.

– Я зневажав би себе, якби після падіння трону зберігав у душі почуття дрібного суперництва. Чвари серед роялістів завдали стільки лиха; я всім серцем шкодую про них і готовий просити вибачення у тих, хто був несправедливий до мене. Я благаю Вашу Величність повірити, що не хизуюся вдаваною великодушністю і не закладаю основу майбутнього добробуту. Чого мені просити у Карла X у вигнанні? А якщо настане Реставрація, хіба на той час я не спочиватиму в могилі?

Madame поглянула на мене приязно; у доброті своїй вона похвалила мене скупими словами: «Чудово, пане де Шатобріан!» Здавалося, її не переставало дивувати, що Шатобріан зовсім не схожий на ту людину, яку їй описували.

– Є інша підхожа особа, пані, – вів далі я, – мій благородний друг пан Лене. У Франції було троє людей, яким у жодному разі не слід було присягати Філіпу: я, пан Лене і пан Руає-Коллар. Не залежачи від уряду і стоячи на різних позиціях, ми утворили б тріумвірат, який мав би деякий вплив. Пан Лене склав присягу через слабість, пан Руає-Коллар – через гордість; одного це зведе в могилу, інший буде цим жити, як живе всім, що робить, бо все, що він робить, гідне захоплення.

– Ви залишилися задоволені герцогом Бордоським?

– Він чарівний. Кажуть, Ваша Величність трохи потурає його забаганкам.

– О ні-ні. Якої ви думки про його здоров’я?

– Здається, він чудово себе почуває; трохи слабкий і блідуватий.

– Часто буває і так, що у нього на щоках грає рум’янець, але він такий нервовий. Пана дофіна серйозно поважають в армії, правда? серйозно поважають? про нього згадують, адже так?

Це несподіване питання, не пов’язане з тим, про що ми говорили, відкрило мені таємну рану, яку залишили в серці дружини дофіна події в Сен-Клу і Рамбує. Вона запитала про чоловіка, щоб заспокоїти себе; я вгадав думку принцеси і дружини; я запевнив її, і не без підстав, що в армії згадують про справедливість, чесноти, хоробрість верховного головнокомандувача.

Бачачи, що настає час прогулянки, я запитав:

– У Вашої Величності немає більше наказів? Я не хотів би вам докучати.

– Перекажіть вашим друзям, що я дуже люблю Францію. Хай вони не забувають, що я француженка. Я прошу вас неодмінно переказати їм це; ви потішите мене, якщо скажете французам, що я справді сумую за Францією; я дуже тужу за Францією.

– Ах, пані, що вам до Франції? Ви стільки страждали, невже ви ще можете відчувати тугу за батьківщиною?

– Ні-ні, пане де Шатобріан, неодмінно скажіть їм усім, що я француженка; я – француженка.

Madame залишила мене; я ще довго стояв на сходах, не наважуючись вийти на вулицю; я й досі не можу згадувати цю сцену без сліз.

Повернувшись на заїжджий двір, я вдягнув дорожній одяг. Поки закладали коляску, Трогофф теревенив не вгаваючи; він повторював, що пані дружина дофіна дуже мною задоволена, що вона цього не приховує і розповідає про це всім і кожному. «Ваша подорож – велика справа! – волав Трогофф, намагаючись перекричати своїх солов’їв. – Ви побачите, які будуть результати!» Я не вірив ні в які результати.

І виявився правий: того ж вечора до Карлсбада мав приїхати герцог Бордоський. Всі чекали його, але мені про це нічого не сказали. Я передбачливо зробив вигляд, ніби нічого не знаю.

О шостій годині пополудні я поїхав до Парижа. Хоч яке величне нещастя празьких вигнанців, нікчемність життя монарха, замкнутого в собі самому, нестерпна; щоб випити цю чашу до дна, треба спалити свій палац і одурманити свій розум полум’яною вірою. На жаль! новий Сіммах, я оплакую покинуті вівтарі; я здіймаю руки до Капітолія; я славлю велич Рима! але що коли бог став бовваном, а Риму вже не повстати з пороху?

‹Шлях із Карлсбада до Парижа›

‹Шатобріан проїжджає через Бамберґ і Вюрцбурґ›

У Бішофсгеймі, де я обідав, до мого святково накритого столу завітала гостя: допитлива красуня-ластівка, справжня Прокна з червонуватою грудкою, сіла на залізний гак за моїм настіж розчиненим вікном, що підтримує вивіску «Золоте сонце», і незабаром защебетала ніжним голосом, поглядаючи на мене з розумним виглядом і не виявляючи найменшого страху. Я ніколи не скаржився, якщо мене будила дочка Пандіона; я ніколи не називав її балакухою, як Анакреонт; навпаки, я завжди вітав її повернення піснею родосських дітей: «Прилетіла ластівка з ясною погодою, з ясною весною. Відчини, відчини швидше дверцята ластівці, Перед тобою не діди, а діточки».

– Франсуа, – сказала мені моя бішофсгеймська співтрапезниця, – моя прапрабабуся жила в Комбурзі, під покрівлею твоєї вежки; щороку восени вона супроводжувала тебе, коли, краючи зарослий очеретом ставок, ти мріяв вечорами про свою сильфіду. Вона з’явилася на твоїй рідній кручі того самого дня, коли ти відпливав до Америки, і якийсь час летіла за твоїм вітрилом. Бабуся моя звила гніздо під вікном Шарлотти; вісім років по тому вона разом з тобою прилетіла до Яффи; ти розповів про це в «Подорожі». Матуся моя, цвірінькаючи на світанку, якось провалилася в камінну трубу й опинилася у твоєму кабінеті в міністерстві закордонних справ; ти розчинив перед нею вікно. У матусі було багато дітей; я з останнього виводка; ми вже зустрічалися з тобою в Римській Кампанії, на старій дорозі, що веде до Тіволі, пам’ятаєш? У мене були такі чорні, такі блискучі крила! Ти поглянув на мене так сумно. Хочеш, полетимо разом?

– На жаль, мила ластівко, ти так добре знаєш мою історію, ти надзвичайно люб’язна, але я бідний полинялий птах, і пір’я моє вже ніколи не виросте; я не можу полетіти з тобою. Тобі не під силу нести мене, обтяженого роками і незгодами. І потім – куди нам летіти? Весна і теплі краї мені вже не по літах. Тобі – повітря і любов, мені – земля і самотність. Ти відлітаєш; хай освіжить роса твої крила! хай прихистить тебе гостинна рея, коли ти втомишся в дорозі над