Жінка у білому - Вилки Коллінз

згадати часті повідомлення лондонських та паризьких газет про чужоземців, заколотих на вулицях, та про те, що вбивці так і не знайдені; про тіла, кинуті в Темзу чи в Сену невідомо чиїми руками; про всі ті загадкові насильницькі смерті, яким було тільки одне пояснення. Я не приховав на цих сторінках нічого, стосовного до мене, тож не промовчу й про свою впевненість, що, коли б мене спіткала лиха доля й Песка розпечатав мого листа, ним я підписував смертний вирок графові Фоско.

Я пішов униз, щоб побачити власника нашого дому й порадитися з ним, де знайти посланця. Він якраз ішов нагору східцями, і ми зустрілись на майданчику. Вислухавши моє прохання, він запропонував мені в посланці свого сина, меткого, як він висловився, хлопчика. Ми покликали синка нагору, і я дав йому необхідні вказівки. Він мав поїхати в кебі за вказаною адресою, вручити листа у власні Песчині руки й привезти мені назад розписку того джентльмена про одержання мого листа. Повернувшись, хлопчик мав залишити кеб біля дверей, щоб я міг зразу ж виїхати в ньому. Було тоді близько пів на одинадцяту. Я вирахував, що хлопчик повернеться хвилин за двадцять, де ще за двадцять хвилин я встигну доїхати до Сент-Джонз-Вуду.

Коли хлопчик вирушив виконувати моє доручення, я вернувся до своєї кімнати, щоб дати лад деяким паперам на той випадок, якщо зі мною станеться найгірше. Ключ від старомодного бюро, де зберігалися наші папери, я запечатав у конверт і поклав на столі, надписавши на невеличкому пакеті ім'я Меріан. Покінчивши з цим, я зійшов униз до нашої вітальні, де гадав застати Лору й Меріан,— вони збиралися діждати мого повернення з опери. Відчиняючи двері вітальні, я відчув, уперше за довгий час, що рука моя тремтить.

У кімнаті була сама тільки Меріан. Вона читала й, побачивши мене, здивовано глянула на годинника.

— Як рано ви повернулись! — мовила вона. — Ви, певне, пішли, не досидівши до кінця вистави?

— Так, — відповів я, — ми з Пескою не стали чекати до кінця... А де Лора?

— Увечері в неї розболілась голова, то я порадила їй лягти спати відразу після чаю.

Я вийшов із кімнати — нібито глянути, чи заснула Лора. Проникливі очі Меріан почали допитливо вдивлятися в моє обличчя — її чутлива душа, певне, здогадалась, що я щось намислив.

Я ввійшов у спальню й тихо підійшов до постелі. У мерехтливому світлі нічника я побачив, що моя дружина спить.

Нашому шлюбу не було ще й місяця. Якщо мені щось здавило серце, якщо схитнулася на мить моя рішучість, коли я побачив її обличчя, повернуте уві сні до моєї подушки, коли я побачив, як її рука лежить на ковдрі, ніби дожидаючи потиску моєї, то невже мені не було ніякого виправдання? Лише кілька хвилин я побув біля неї, постояв навколішках біля її постелі, щоб ближче подивитися на неї — так близько, що відчув на своєму обличчі її подих. Я тільки ледь торкнувся губами її руки й щоки на прощання. Вона ворухнулася уві сні й прошепотіла моє ім'я, але не прокинулась. Іще на мить я затримався на порозі, аби ще раз глянути на неї.

— Хай благословить і збереже тебе Господь, моя люба! — прошепотів я і вийшов із спальні.

Меріан ждала мене на східцях. Вона тримала в руках складений аркуш паперу.

— Хазяїнів син привіз оце для вас, — сказала вона. — Він поставив кеб біля дверей — каже, що ви звеліли тримати карету напоготові.

— Цілком правильно, Меріан. Кеб мені потрібен — я збираюся ще поїхати в одне місце.

Говорячи ці слова, я зійшов униз до вітальні й прочитав записку при світлі лампи, що стояла на столі. В записці були дві фрази, написані Песчиною рукою: «Отримав вашого листа. Якщо від вас не буде звістки до зазначеного часу, я зламаю печать, коли проб'є годинник».

Я поклав записку до свого записника й рушив до дверей. Меріан заступила мені дорогу на порозі й штовхнула мене назад до кімнати, де свічка освітила моє обличчя. Меріан схопила мене за обидві руки й пильно подивилася мені в очі.

— Я розумію! — схвильовано прошепотіла вона. — Сьогодні ви зважились на останню спробу.

— Так, на останню і, сподіваюся, вдалу, — шепнув я їй на відповідь.

— Але не їдьте самі! Ох, Волтере, ради Бога, тільки не самі! Візьміть мене з собою. Не відмовляйте мені тільки тому, що я жінка. Я повинна бути з вами! Я поїду! Я чекатиму на вас у кебі!

Тепер настала моя черга стримати її. Вона спробувала випручатись, щоб пройти в двері першою.

— Якщо ви хочете допомогти мені, — сказав я, — то лишайтеся тут і лягайте спати цієї ночі в спальні моєї дружини. Тільки дайте мені поїхати із спокійним серцем. Якщо я буду спокійний за Лору, то ручуся за все інше. Поцілуйте мене, Меріан, і докажіть, що вам стане мужності дочекатися, поки я вернусь.

Я не міг дозволити їй сказати ще хоч слово. Вона спробувала ще затримати мене, але я вирвався з її рук і вибіг з кімнати. Хлопчик був унизу, він одчинив мені вхідні двері. Я вскочив у кеб швидше, ніж візник устиг вилізти на передок.

— Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд! — крикнув я йому у віконце. — Плачу вдвічі більше, якщо будете там за чверть години!

— Постараюсь, сер!

Я глянув на годинника. Одинадцята. Не можна було втрачати ні хвилини.

Швидка їзда, свідомість, що кожна мить наближає мене до графа, що нарешті я можу безперешкодно зважитися на цю ризиковану зустріч, — усе це разом так розпалило мене, аж я знай просив візника їхати швидше. Коли ми виїхали на шосе, я нетерпляче виткнувся у вікно, щоб побачити Форест-Роуд, перш ніж ми доїдемо до неї. Якраз десь далеко церковні дзиґарі вибили чверть на дванадцяту, коли ми звернули на Форест-Роуд. Я зупинив кеб, трохи не доїжджаючи до графового дому, швидко розплатився з візником і пішки пішов до будинку.

Наблизившись до хвіртки, я побачив якогось чоловіка, що ніби теж прямував до хвіртки, тільки з протилежного боку. Ми зустрілися під газовим ліхтарем і подивились один на одного. Я зразу ж упізнав русявого чужоземця з рубцем на щоці, й він мене, певне, впізнав теж. Він нічого не сказав мені й звільна пройшов далі, а не зупинився перед будинком, як я. Чи випадково опинився він на Форест-Роуд? Чи, може, їхав слідом за графом аж до