Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Уже вибраний, — сказав усміхаючись Микола.

— О? — промовив здивовано дядечко, дивлячись запитливо на Наташу. Наташа, щасливо усміхаючись, ствердно кивнула головою.

— Ще й який! — сказала вона. Але тільки-но вона сказала це, інший, новий лад думок і почуттів знявся в ній. Що означала Миколова усмішка, коли він сказав «уже вибраний»? Радий він з цього чи не радий? Він наче думає, що мій Волконський не прийняв би, не зрозумів би цієї нашої радості. Ні, він би все зрозумів. «Де він тепер?» — подумала Наташа, і обличчя її раптом стало серйозним. Але це тривало лише одну секунду. «Не думати, не сміти думати про це» — сказала вона собі і усміхаючись підсіла знову, до дядечка, просячи його заграти ще що-небудь.

Дядечко заграв ще пісню і вальс; потім, помовчавши, прокашлявся і заспівав свою улюблену мисливську пісню:

Как со вечера пороша

Выпадала хороша…

Дядечко співав так, як співає народ, з тим цілковитим і наївним переконанням, що в пісні все значення полягає лише в словах, що мотив сам собою приходить і що окремого мотиву не буває, а що мотив — так тільки, для ладу. От саме тому цей неусвідомлений мотив, як буває спів пташки, і в дядечка був напрочуд гарний. Наташа була захоплена дядечковим співом. Вона вирішила, що більше не вчитиметься на арфі, а гратиме лише на гітарі. Вона попросила в дядечка гітару і відразу ж підібрала акорди до пісні.

О десятій годині за Наташею і Петею приїхали лінійка, дрожка і троє верхових, посланих розшукувати їх. Граф і графиня не знали, де вони, і дуже турбувалися, як сказав посланий.

Петю перенесли й поклали, як мертве тіло, в лінійку; Наташа з Миколою сіли на дрожку. Дядечко закутував Наташу і прощався з нею з цілком новою ніжністю. Він пішки провів їх до мосту, який треба було об'їхати вбрід, і сказав мисливцям з ліхтарями їхати вперед.

— Прощавай, небого дорога І — крикнув з темряви його голос, не той, який знала раніш Наташа, а той, який співав «Как со вечера пороша».

В селі, яке проїжджали, були червоні вогники й весело пахло димом.

— Який чудовий цей дядечко! — сказала Наташа, коли вони виїхали на битий шлях.

— Еге, — сказав Микола. — Тобі не холодно?

— Ні, мені чудесно, чудесно. Мені так гарно, — з подивом навіть сказала Наташа. Вони довго мовчали.

Ніч була темна і сира. Коней не видно було; тільки чутно було, як вони чалапають по невидній грязюці.

Що робилось у цій дитячій сприйнятливій душі, яка так жадібно ловила і засвоювала всі найрізноманітніші враження життя? Як усе це вкладалося в ній? Але вона була дуже щаслива. Уже під'їжджаючи до дому, раптом заспівала мотив пісні «Как со вечера пороша», мотив, який вона ловила цілу дорогу і, нарешті, спіймала.

— Спіймала? — сказав Микола.

— Ти про що думав тепер, Миколенька? — спитала Наташа. Вони любили про це питати одне одного.

— Я? — сказав Микола, згадуючи. — Бач, спочатку я думав, що Ругай, червоний пес, схожий на дядечка і що якби він був людиною, то він дядечка все держав би у себе, коли не за гонитву, то за лади, все держав би. Який він хороший, дядечко! Правда ж? Ну, а ти?

— Я? Стривай, стривай. Ага, я думала спочатку, що ось ми їдемо, і думаємо, що ми їдемо додому, а ми бозна-куди їдемо в цій темряві, і раптом приїдемо й побачимо, що ми не в Отрадному, а в чарівному царстві. А потім ще я думала… Ні, нічого більше.

— Знаю, певно про нього думала, — сказав Микола усміхаючись, як помітила Наташа по звучанню його голосу.

— Ні, — відповіла Наташа, хоч справді вона разом з тим думала і про князя Андрія, і про те, як би йому сподобався дядечко. — А ще я все повторюю, цілу дорогу повторюю: як Онисенька гарно походжала, гарно… — сказала Наташа, і Микола почув її дзвінкий, безпричинний, щасливий сміх.

— А знаєш, — раптом сказала вона, — я знаю, що ніколи вже я не буду така щаслива, спокійна, як тепер.

— От нісенітниця, дурниці, вигадки, — сказав Микола і подумав: «Яка чудесна ця моя Наташа! Другого такого друга в мене нема й не буде. Нащо їй виходити заміж? Усе з нею їздили б!»

«Ну й чудесний цей Микола!» — думала Наташа.

— А! ще світло у вітальні, — сказала вона, показуючи на вікна будинку, що красиво блищали в мокрій, оксамитній темряві ночі.

VIII

Граф Ілля Андрійович покинув посаду предводителя, бо вона була пов'язана з занадто великими витратами. Та справи його все не налагоджувались. Часто Наташа і Микола бачили таємні, тривожні переговори між батьками і чули розмови про продаж багатого родового ростовського дому і підмосковної. Без предводительства не треба було мати такого великого прийому, і отрадненське життя провадилося тихіше, ніж минулих років; проте величезний дім і флігелі все ж були повні народу, за стіл так само сідало понад двадцять чоловік. Усе це були свої люди, що обжилися в домі, майже члени сім'ї, або такі, які, здавалося, конче повинні були жити у графовому домі. Такі були Діммлер — музикант з дружиною, Фогель — учитель танців з сім'єю, старенька панна Бєлова, яка жила в домі, і ще багато інших: Петьові вчителі, колишня гувернантка панночок, і просто люди, яким краще чи вигідніше було жити у графа, ніж вдома. Не було такого великого приїзду, як раніш, але побут провадився той самий; без нього не могли граф і графиня уявити собі життя. Та сама була охота, Микола ще збільшив її, ті самі п'ятдесят коней та п'ятнадцять кучерів на стайні; ті самі дорогі подарунки на іменини й урочисті, на весь повіт, обіди; ті самі графські вісти та бостони, за якими він, розпускаючи в усіх перед очима карти, давав себе щодня на сотні обігравати сусідам, які дивилися на право бути партнером графа Іллі Андрійовича, як на найвигіднішу оренду.

Граф, як у величезних тенетах, ходив у Своїх справах, намагаючись не вірити в те, що він заплутався, і за кожним кроком дедалі більш заплутуючись і почуваючи себе неспроможним ні розірвати тенета, ні обережно, терпляче заходитися розплутувати їх. Графиня люблячим серцем почувала, що діти її розоряються, що граф не винен, що він не може бути не таким, яким він є, що він