Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— О, здоровенний який, — сказав він. — Старий, га? — спитав він Данила, що стояв біля нього.
— Старий, ваше сіятельство, — відповів Данило, квапливо скидаючи шапку.
Граф згадав свого прогавленого вовка і свою сутичку з Данилом.
— Одначе ти, брат, сердитий, — промовив граф. Данило нічого не сказав, тільки ніяково усміхнувся по-дитячому покірливою і приємною усмішкою.
VI
Старий граф поїхав додому, Наташа і Петя обіцяли зараз же приїхати. Охота пішла далі, бо було ще рано. Опівдні гончаків пустили в зарослий молодим густим лісом яр. Микола, стоячи на стерні, бачив усіх своїх мисливців.
Навпроти Миколи були вруна, і стояв його мисливець, сам один, в ямі за кущем ліщини. Тільки-но завели гончаків, як Микола почув рідкі гони відомого йому собаки — Волторна; інші собаки приєдналися до нього, то замовкаючи, то знову беручись гнати. Через хвилину подали з острова голос по лисиці, і вся зграя, звалившись, погнала вздовж яру в напрямі до врун, далі від Миколи.
Він бачив, як мчали вижлятники в червоних шапках краями зарослого яру, бачив навіть собак і з секунди на секунду чекав, що на тому боці, на врунах, з'явиться лисиця.
Мисливець, що стояв у ямі, рушив і випустив собак, і Микола побачив червону, низьку, чудну лисицю, яка, розпушивши трубу, квапливо летіла на врунах. Собаки стали наздоганяти її. Ось наблизились, ось колами стала виляти лисиця між ними, дедалі частіше роблячи ці кола і обводячи круг себе пухнастою трубою (хвостом); і ось налетів чийсь білий собака і слідом за ним чорний, і все змішалося, і зорею, в усі боки розставивши зади, ледь похитуючись, стали собаки. До собак підлетіли два мисливці: один у червоній шапці, другий, чужий, у зеленому каптані.
«Що це таке? — подумав Микола. — Звідки взявся цей мисливець? Це не дядечків».
Мисливці відбили лисицю і довго, не приторочуючи, стояли піші. Коло них на довгих поводах стояли коні зі своїми виступами сідел і лежали собаки. Мисливці махали руками і щось робили з лисицею. Звідти ж залунав звук рога — умовлений сигнал бійки.
— Це ілагінський мисливець щось з нашим Іваном бунтує, — сказав стременний до Миколи.
Микола послав стременного покликати до нього сестру і Петю і ступою рушив до того місця, де доїжджачі збирали гончаків. Кілька мисливців помчало до місця бійки.
Микола зліз з коня, зупинився біля гончаків з Наташею і Петею, які під'їхали, очікуючи відомостей про те, чим кінчиться справа. З-за узлісся виїхав з лисицею в тороках мисливець, учасник бійки, і під'їхав до панича. Він здаля зняв шапку і намагався говорити шанобливо; але він був блідий, задихався, і обличчя в нього було злісне. Одне око було в нього підбито, але він, певне, і не знав цього.
— Що у вас там було? — спитав Микола.
— Як же, з-під наших гончаків він цькуватиме! Та й сука ж моя мишаста піймала. Іди судись! За лисицю хапає! Я його лисицею ну молотити. Ось вона, в тороках. А цього хочеш? — розповідав мисливець, показуючи на кинджал і, певне, уявляючи, що він все ще говорить зі своїм ворогом.
Микола, не розмовляючи з мисливцем, попросив сестру і Петю зачекати його і поїхав до того місця, де була ця ворожа ілагінська охота.
Мисливець-переможець в'їхав у натовп мисливців і там, оточений цікавими, що співчували йому, розповідав про свій подвиг.
Справа полягала в тому, що Ілагін, з яким Ростови були у сварці й судилися, полював у місцях, що за звичаєм належали Ростовим, і тепер наче навмисне звелів під'їхати до острова, де полювали Ростови, і дозволив цькувати своєму мисливцеві з-під чужих гончаків.
Микола ніколи не бачив Ілагіна, але, як і завжди у своїх міркуваннях і почуттях не знаючи середини, чувши про буйність і свавільство цього поміщика, всією душею ненавидів його і вважав своїм найлютішим ворогом. Він злісно-схвильований їхав тепер до нього, міцно стискаючи гарапника в руці, цілком готовий на найрішучіші і найнебезпечніші вчинки проти свого ворога.
Виїхавши за виступ лісу, Микола одразу побачив товстого пана в бобровому кашкеті, який їхав йому назустріч на прекрасному вороному коні, в супроводі двох стременних.
Замість ворога Микола зустрів у Ілагіні показного чемного пана, який особливо бажав познайомитися з молодим графом. Під'їхавши до Ростова, Ілагін трошки підняв бобрового кашкета і сказав, що дуже жалкує про те, що сталося; що звелить покарати мисливця, який дозволив собі цькувати з-під чужих собак, просив графа бути знайомим і пропонував йому свої місця для полювання.
Наташа, боячись, що брат її накоїть чого-небудь жахливого, їхала, хвилюючись, недалеко позад нього. Побачивши, що вороги дружелюбно розкланюються, вона під'їхала до них. Ілагін ще вище підняв свого бобрового кашкета перед Наташею і, приємно усміхнувшись, сказав, що графиня являє собою Діану і пристрастю до полювання і красою своєю, про яку він багато чув.
Ілагін, щоб загладити провину свого мисливця, дуже наполегливо просив Ростова пройти в його угор, який був за версту, якого він беріг для себе і в якому було, як він казав, насипано зайців. Микола погодився, і охота, ще вдвічі збільшившись, рушила далі.
Іти до ілагінського угоря треба було полями. Мисливці розрівнялися. Пани їхали разом. Дядечко, Ростов, Ілагін поглядали на чужих собак потай, пильнуючи, щоб інші цього не помітили, і стурбовано відшукували між цими собаками суперників своїм собакам.
Ростова особливо вразила своєю красою невелика чистокровна, вузенька, але зі стальними м'язами, з тоненьким щипцем (мордою) і з опуклими чорними очима, червоноряба сучка у зграї Ілагіна. Він чув про прудкість ілагінських собак і в цій красуні-сучці вбачав суперницю своїй Милці.
Посеред статечної розмови про урожай нинішнього року, яку почав Ілагін, Микола показав йому на його червонорябу суку.
— Гарна у вас ця сучка! — сказав він недбалим тоном. — Прудка?
— Ця? Так, це — добрий собака, ловить, — байдужим голосом сказав Ілагін про свою червонорябу Єрзу, за яку він рік тому віддав сусідові три сім'ї дворових. — То й у вас, графе, вмолотом не
