Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Отак і доживав свого віку… Помреш, — чисте діло марші— нічого не залишиться. Нащо ж бо і грішити.
Обличчя в дядечка було дуже показне і навіть гарне, коли він говорив це. Ростов мимоволі згадав при цьому все, що він гарного чув від батька та сусідів про дядечка. Дядечко в усій околиці губернії мав репутацію дуже благородного і некорисливого дивака, його закликали розсуджувати родинні справи, йому доручали виконувати духівниці, йому довіряли таємниці, його обирали суддею і на інші посади, але від громадської служби він завжди вперто відмовлявся, осінь і весну проводячи в полях на своєму буланому коні, зиму сидячи вдома, влітку лежачи у своєму зарослому саду.
— Чому ж ви не служите, дядечку?
— Служив, та кинув. Не годжуся, чисте діло марш, — я нічого не розберу. Це ваша справа, а в мене розуму невистачить. От щодо полювання інша річ, — це чисте діло марш! Одчиніть-но двері он, — крикнув він. — Нащо зачинили! — Двері в кінці коридора (який дядечко називав колідор) вели в холостяцьку — мисливську, так називалася челядня для мисливців. Босі ноги швидко зашльопали, і невидна рука відчинила двері до мисливської. З коридора ясно стало чутно звуки балалайки, на якій грав, очевидно, який-небудь майстер цього діла. Наташа вже давно прислухалася до цих звуків і тепер вийшла в коридор, щоб чути їх ясніше.
— Це в мене мій Митька-кучер… Я йому купив добру балалайку, люблю, — сказав дядечко. У дядечка було заведено, щоб, коли він приїжджає з полювання, у холостяцькій — мисливській Митька грав на балалайці. Дядечко любив слухати цю музику.
— Як гарно! Далебі, чудово, — сказав Микола з якоюсь мимовільною зневагою, наче йому совісно було признатися в тому, що йому дуже приємні ці звуки.
— Як чудово? — докірливо сказала Наташа, почуваючи тон, яким сказав це брат. — Не чудово, а це ж розкіш, що таке! — Як дядечкові грибки, мед та наливки здавались їй найкращими в світі, так само і ця пісня в цю хвилину здавалась їй чимсь неперевершено чарівним.
— Ще, будь ласка, ще, — сказала Наташа у двері, як тільки замовкла балалайка. Митька настроїв і знову задеренчав Бариню з переборами і з перехватами. Дядечко сидів і слухав, схиливши голову набік, з ледь помітною усмішкою. Мотив Барині повторився разів зо сто. Кілька разів балалайку настроювали, і знову деренчали ті самі звуки, і слухачам не набридало, тільки хотілося ще і ще чути цю гру. Онисія Федорівна увійшла і сперлася своїм опасистим тілом на одвірок.
— Зволите слухати? — сказала вона до Наташі, з усмішкою, надзвичайно схожою на усмішку дядечка. — Він у нас гарно грає, — сказала вона.
— Ось у цьому коліні не те робить, — раптом з енергійним жестом сказав дядечко. — Тут розсипати треба — чисте діло марш — розсипати!
— А ви хіба вмієте? — спитала Наташа. Дядечко, не відповідаючи, усміхнувся.
— Подивись-но, Онисенько, чи струни цілі на гітарі? Давно вже в руки не брав, чисте діло марш! закинув.
Онисія Федорівна охоче пішла своєю легкою ходою виконати доручення свого господаря і принесла гітару.
Дядечко, ні на кого не дивлячись, здмухнув порох, кощавими пальцями стукнув по верху гітари, настроїв, і краще сів у кріслі. Він узяв (трохи театральним жестом, відставивши лікоть лівої руки) гітару вище шийки і, підморгнувши Онисії Федорівні, почав не Бариню, а взяв один звучний чистий акорд і розмірено, спокійно, але твердо почав у дуже повільному темпі вигравати відому пісню: «По у-ли-и-ице мостовой». Разом, у такт, з тією статечною веселістю (тією самою, якою дихала вся істота Онисії Федорівни), заспівав у душі в Миколи і Наташі мотив пісні. Онисія Федорівна зашарілась і, закрившись хусточкою, сміючись вийшла з кімнати. Дядечко і далі чисто, старанно і енергійно-твердо вигравав пісню, новим натхненним поглядом дивлячись на те місце, з якого пішла Онисія Федорівна Ледь-ледь щось сміялося у його обличчі, з одного боку під сивим вусом; особливо сміялось тоді, коли далі розходилась пісня, прискорювався такт і в місцях переборів відривалося щось.
— Чарівно, чарівно, дядечку! Ще, ще! — вигукнула Наташа, як тільки він кінчив. Вона, схопившись з місця, обняла дядечка й поцілувала його. — Миколенька, Миколенька! — казала вона, оглядаючись на брата і ніби питаючи його: що ж це таке?
Миколі теж дуже подобалась дядечкова гра. Дядечко вдруге заграв пісню. Усміхнене обличчя Онисії Федорівни з'явилося знову у дверях, і з-за них й інші обличчя… «За холодной ключевой, кричит девица, постой!» — грав дядечко, зробив знову спритний перебір, відірвав і ворухнув плечима.
— Ну, ну, голубчику, дядечку, — таким благальним голосом застогнала Наташа, немов життя її залежало від цього. Дядечко встав, і наче в ньому було двоє людей — один з них серйозно усміхався з весельчака, а весельчак зробив наївний і акуратний вступ до танцю.
— Ну, небого! — крикнув дядечко, махнувши до Наташі рукою, яка відірвала акорд.
Наташа зняла з себе хустку, що була накинута на неї, забігла перед дядечка і, взявшись у боки, повела плечима і стала.
Де, як, коли ця графинечка, котру виховала емігрантка-француженка, увібрала в себе з того російського повітря, яким вона дихала, цей дух, звідки взяла вона ці прийоми, що їх pas de châle давно б мали витіснити? Але дух і прийоми ці були ті самі, ненаслідовні, не студійовані, російські, яких і чекав від неї дядечко. Тільки-но вона стала, усміхнулась урочисто, гордо і хитро-весело, перший страх, що охопив був Миколу і всіх присутніх страх, що вона не те зробить, пройшов, і вони вже милувалися нею.
Вона зробила те саме і так точно, так цілком точно це зробила, що Онисія Федорівна, яка зараз же подала їй конче потрібну для її діла хустку, крізь сміх пустила сльозу, дивлячись на цю тоненьку, граціозну, таку чужу їй, у шовкові і в оксамиті виховану графиню, яка вміла зрозуміти все те, що було і в Онисії, і в батькові Онисії, і в тітці, і в матері, і в кожному росіянинові.
— Ну, графинечко, чисте
