Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Буфетник Фока був найбільш сердитий слуга з усього дому. Наташа над ним любила пробувати свою владу. Він не повірив їй і пішов спитати, чи правда.

— Ото ще ця панночка! — сказав Фока, вдавано насупившись на Наташу.

Ніхто в домі не розсилав стільки людей і не давав їм стільки роботи, як Наташа. Вона не могла байдуже бачити слуг, щоб не дослати їх куди-небудь. Вона наче пробувала, чи не розсердиться, чи не надується на неї хто з них, але нічиї накази слуги не любили так виконувати, як Наташині. «Що б мені зробити? Куди б мені піти?» — думала Наташа, поволі йдучи коридором.

— Настасіє Іванівно, що від мене народиться? — спитала вона блазня, який у своїй кацавейці йшов назустріч їй.

— Від тебе блохи, бабки, коники, — відповів блазень.

«Боже мій, боже мій, все те саме! Ах, куди б мені подітися?

Що б мені з собою зробити?» І вона швидко, затупавши ногами, побігла по сходах до Фогеля, який з дружиною жив на верхньому поверсі. У Фогеля сиділи дві гувернантки, на столі стояли тарілки з родзинками, волоськими й мигдальними горіхами. Гувернантки розмовляли про те, де дешевше жити, в Москві чи в Одесі. Наташа сіла, послухала розмову з серйозним задумливим обличчям і встала.

— Острів Мадагаскар, — промовила вона. — Ма-да-гас-кар, — повторила вона чітко кожен склад і, не відповідаючи на запитання m-me Schoss про те, що вона каже, вийшла з кімнати.

Петя, брат її, був теж нагорі: він зі своїм дядькою влаштовував фейерверк, який мав намір пустити вночі.

— Петя! Петька! — вигукнула вона до нього. — Вези мене вниз. — Петя підбіг до неї і підставив спину. Вона вискочила на нього, обхопила його шию руками, і він, підстрибуючи, побіг а інею. — Ні, не треба… острів Мадагаскар, — промовила вона і, зіскочивши з нього, пішла вниз.

Наче обійшовши своє царство, випробувавши свою владу і переконавшись, що всі покірні, але що, проте, скучно, Наташа пішла до зали, взяла гітару, сіла в темний куток за шафку і стала на басах перебирати струни, виграваючи фразу, яку вона запам'ятала з однієї опери, чутої в Петербурзі разом з князем Андрієм. Для сторонніх слухачів у неї на гітарі виходило щось без будь-якого смислу, а в її уяві з-за цих звуків воскресала ціла плетениця спогадів. Вона сиділа за шафкою, втупивши очі у смугу світла, що падала з буфетних дверей, слухала себе і згадувала. Вона поринула у спогади.

Соня пройшла в буфет з чаркою через залу. Наташа глянула на неї, на щілину в буфетних дверях, і їй здалося, що це вона згадує, що з буфетних дверей крізь щілину падало світло і що Соня пройшла з чаркою. «Та й це було точнісінько так само», — подумала Наташа.

— Соню, що це? — крикнула Наташа, перебираючи пальцями на товстій струні.

— Ой, ти тут! — здригнувшись, сказала Соня, підійшла і прислухалась. — Не знаю. Буря? — сказала вона непевно, боячись помилитися.

«Ну, ось зовсім так само вона здригнулася, зовсім так само підійшла і непевно усміхнулась тоді, коли це вже було, — подумала Наташа, — і зовсім так само… я подумала, що в ній чогось невистачає».

— Ні, це хор з Водоноса, чуєш? — І Наташа доспівала мотив хору, щоб нагадати Соні.

— Ти куди ходила? — спитала Наташа.

— Воду в чарці перемінити. Я зараз домалюю узор.

— Ти завжди зайнята, а я ось не вмію, — сказала Наташа. — А Миколенька де?

— Спить, здається.

— Соню, ти піди, розбуди його, — сказала Наташа. — Скажи, що я його кличу співати. — Вона посиділа, подумала про те, що це значить, що все це було, і, не розв'язавши цього питання і нітрохи не жалкуючи про те, знову своєю уявою перенеслася в той час, коли вона була з ним разом, і він закоханими очима дивився на неї.

«Ах, скоріше б він приїхав. Я так боюсь, що цього не буде? А головне: я старішаю, ось що! Уже не буде того, що тепер є в мені. А може, він сьогодні приїде, зараз приїде. Може, приїхав і сидить там у вітальні. Може, він вчора ще приїхав, і я забула». Вона встала, поклала гітару і пішла до вітальні. Усі домашні, вчителі, гувернантки і гості сиділи вже за чайним столом. Слуги стояли навколо столу, — а князя Андрія не було, і було те саме попереднє життя.

— А, ось вона, — сказав Ілля Андрійович, побачивши у дверях Наташу. — Ну, сідай до мене. — Але Наташа зупинилася біля матері, оглядаючись навкруг, наче вона шукала чогось.

— Мамо! — промовила вона. — Дайте мені його, дайте, мамо, скоріше, скоріше, — і знову вона ледве стримала ридання.

Вона сіла до столу І послухала розмови старших і Миколи, який теж прийшов до столу. «Боже мій, боже мій, ті самі обличчя, ті самі розмови, так само тато тримає чашку і дмухає зовсім так само!» — думала Наташа, з жахом почуваючи огиду, що піднімалася в ній проти всіх домашніх за те, що вони були все ті ж самі.

Після чаю Микола, Соня і Наташа пішли до диванної, у свій улюблений куток, в якому завжди починались їхні найщиріші розмови.

X

— Буває з тобою, — сказала Наташа до брата, коли вони посідали в диванній, — буває з тобою, що тобі здається, що нічого не буде — нічого; що все, що хороше, те було? І не то що скучно, а сумно?

— Ще й як! — сказав він. — У мене бувало, що все гаразд, усі веселі, а мені спаде на думку, що все це вже набридло і що помирати всім треба. Я одного разу в полку не пішов на гуляння, а там грала музика… і так мені раптом скучно стало…

— Ох, я це знаю. Знаю, знаю, — підхопила Наташа. — Я ще маленька була, то зі мною це було. Пам'ятаєш, раз мене за сливки покарали, і ви всі танцювали, а я сиділа у класній і ридала, ніколи не забуду: мені і смутно було, і жаль було всіх, і себе, і всіх-всіх жаль. І головне, я не була винна, — сказала Наташа, — ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — сказав Микола. — Я пам'ятаю, що я до тебе прийшов потім і мені хотілось тебе утішити і, знаєш, совісно було. Страшенно ми смішні були. У мене тоді була іграшка-бовванчик, і я його тобі віддати хотів. Ти пам'ятаєш?

— А пам'ятаєш ти, — сказала Наташа, в задумі усміхаючись, — як давно, давно, ми ще зовсім маленькі були, дядечко покликав нас до