Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Дарма, поки що їх вистачить! Наляжте! Та хто знає, — прошепотів він сам до себе, — ким збираються бенкетувати ці акули: китом чи Ахавом? Та гребіть, гребіть! Ну, жвавіше! Він уже близько! Візьміть стерно! Візьміть стерно! Пропустіть мене наперед!
Двоє веслярів допомогли йому перейти з корми на ніс вельбота.
Коли врешті човен, нахилившись на один борт, підплив під самий бік Білого Кита, той, як часом буває з китами, ніби й не помітив його. Ахава вже огорнула задушна хмара випарів з китового дихала, що кучерявилась над Мобі Діковим горбом, мов туман на горі Монаднок у Нью-Гемпшірі. І ось, відхилившись усім тілом назад, а обидві руки піднявши вгору, старий капітан метнув у ненависного кита свою жалючу крицю і ще жалючіший проклін. Коли гарпун — та й проклін, здавалося, — вгородився в тіло кита, наче в трясовину, Мобі Дік рвонувся вбік, конвульсивно вдарив своїм боком у борт човна і, не пошкодивши його, так несподівано підкинув човен у повітря, що, якби Ахав не вхопився за високий планшир, його було б утретє скинуло в воду. Але троє веслярів, які не вгадали миті удару й не встигли приготуватися, таки вилетіли за борт. Правда, двоє з них ту ж мить ухопилися за планшир і, підкинуті набіглою хвилею, перевалились назад у човен; і тільки третій зостався на воді за кормою.
Майже в ту ж мить могутнім зусиллям волі Білий Кит рвонувся вперед і з шаленою швидкістю помчав по хвилях далі. Та коли Ахав гукнув стерничому, щоб той накинув на «бовдур» ще кілька витків линви, а веслярам наказав повернутися на банках і гребти назад, зрадлива линва, не витримавши подвійного натягу, луснула, і кінець її злетів високо в повітря!
— Що це в мені урвалося? Якась жила? Знов цей кит! Весла! Весла на воду! За ним!
Почувши, як човен з гучним плюскотом наближається, кит повернувся, щоб підставити напасникам свій грізний лоб, але, завертаючи, помітив недалеко чорний корпус корабля і, очевидно, розгадав у ньому справжню причину всіх переслідувань, а може, просто визнав його гіднішим ворогом. Бо раптом він кинувся прямо до «Пеквода», клацаючи щелепами серед рясних бризків і піни.
Ахав аж захитався і вдарив себе рукою по чолу.
— Я сліпну! Руки! Простягніться вперед, щоб я міг намацати свій шлях. Це що, вже ніч настала?
— Кит! Корабель! — несамовито закричали веслярі.
— Наляжте! Наляжте! Угнися вглиб, о море, стань схилом, бо інакше я не встигну! Хай Ахав останній, цей останній раз хоч скотиться до своєї мети! Бачу! Корабель! Корабель! Гребіть же, веслярі! Врятуйте мій корабель!
Та коли веслярі скільки сили погнали човен назустріч хвилям, що гатили в нього як молотами, дві планки носової обшивки, надтріснуті від удару китового боку, проломилися, і вельбот зразу набрав повно води й зупинився. Веслярі по коліна в воді кинулись затикати пробоїну та вихлюпувати воду.
Тештіго на щоглі побачив усе те, і молоток на мить застиг у його руці, а червоне полотнище вимпела, що лежало в гарпунника на плечах, раптом розгорнулося за вітром і затріпотіло, як його власне серце, що поривалося вперед. Старбак і Стаб, що стояли внизу на бушприті, майже одночасно з індіанцем побачили, що білий велетень мчить на них.
— Кит! Кит! Стерно на борт! О ви, всі добрі сили повітря, підтримайте мене! Коли вже судилось загинути, не попустіть, щоб Старбак помер у млості, як жінка! Стерно на борт, чуєте, дурні? Паща! Паща! Оце такий плід усіх моїх палких молитов? Усієї вірності мого життя? О Ахаве, Ахаве, глянь на діло рук своїх! Прямо, стерничий, прямо! Ні! Ні! Знов стерно на борт! Він повертається, хоче вдарити в нас! Ох, його невблаганний лоб суне на того, кому обов’язок не дозволяє відступити! Боже, поможи мені! Будь при мені!
— Не при мені, а піді мною будь той, хто тепер хоче помогти Стабові. Бо Стаб теж не відступить. Не вишкіряйся на мене, ките, це я з тебе сміюся! Хто коли поміг Стабові чи остеріг Стаба, як не його власне невсипуще око? А тепер бідний Стаб іде спочивати на занадто м’якій для нього постелі. Краще б вона була з хмизу! Я сміюся з тебе, ките, і не вишкіряйся так! Гляньте, сонце, місяць і зорі! Я вам кажу — ви убивці! Убивці найкращого з хлопців, які будь-коли помирали на цьому світі! А проте я б іще цокнувся з вами, якби ви простягли до мене свої келихи. Ох, ох, ох, вишкірений ките, скоро я нап’юся досхочу. Чого ти не тікаєш, Ахаве? Я скидаю чоботи й бушлат: Стаб воліє померти в самих спідніх! Якась аж надто пліснява й пересолена смерть… Ох, вишні, вишні, вишеньки! Фласк, якби оце нам хоч по одній-одненькій вишеньці перед смертю!
— По вишеньці? Я б тільки хотів зараз бути там, де ті вишеньки ростуть. Ох, Стаб, сподіваюся, що моя бідна матуся вже одержала хоч мій пай, бо як ні, то небагато мідяків тепер їй дістанеться! Адже плавання наше скінчилося.
На носі «Пеквода» тепер збилися в гурт майже всі моряки: вони покинули роботу, але ще держали в руках молотки, шматки дощок, списи й гарпуни, які кожен забув покласти, коли облишив своє діло. Їхні заворожені очі прикипіли до кита, а той мчав на них, зловісно хитаючи невблаганним, як сама Доля, лобом і женучи перед собою широку півкруглу смугу піни. Він увесь наче випромінював помсту, швидку відплату, одвічну злість і зневагу до всього, що могли заподіяти йому люди; він так ударив білим муром свого лоба в правий борт корабля, що схитнулись і люди, й щогли. Дехто впав ниць на палубу. Голови гарпунників нагорі захитались на їхніх бугаячих шиях, ніби зірвані з щогл клотики. Всі почули, як вода ринула крізь пробоїну, наче гірський потік у глибокій ущелині.
— Корабель! Мари! Другі мари! — закричав у човні Ахав. — Він же з американського дерева!
Пірнувши під судно, що осідало в воду, кит проплив уздовж його кіля, і воно аж задрижало; та він, повернувшись під водою, зразу й виринув далеко осторонь «Пеквода», але за кілька ярдів від Ахавового човна. Там Мобі Дік на якусь хвильку застиг нерухомо.
— Я відвертаю тіло своє від сонця. Агей, Тештіго! Чом я не чую твого молотка? О ви, три мої щогли, три вежі, ви так і не схилилися перед ворогом! О незломлений кілю! О корпусе, тебе могло розбити тільки божество! О міцна палубо, і вперте
