Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

— це, власне, не речі, а сили. Це дуже дивна, дуже хитра, о, дуже небезпечна різниця! Але я знов кажу й присягаюся, що є у вітрі щось славне й високе. Принаймні оці теплі пасатні вітри під чистим небом віють прямо, невпинно й спокійно і не відхиляються від своєї мети, хоч би як крутилися та кривуляли ниці морські течії, хоч би як звивалися найбільші Міссісіпі суходолу, не знаючи, куди їм текти. І присягаюся вічними полюсами: оцей самий пасат, що жене моє славне судно так прямо вперед, цей самий пасат — чи, може, щось подібне до нього, щось так само незмінне й так само потужне, — штовхає корабель моєї душі. Пливімо ж! Гей, на щоглах! Що бачите?

— Нічого, сер.

— Нічого! А вже ось-ось полудень! Дублон іде жебрати! Гляньте на сонце! Що ж, так мусило бути. Я випередив його. То, виходить, я попереду і він мене переслідує, не я його. Та я міг би й сам це передбачити. Дурень! Адже гарпунні линви гальмують його! Так, так, і за ніч я його випередив. Завертаймо! Завертаймо! Спускайтеся всі, тільки марсовим лишатися на щоглах! До брасів!

Доти вітер віяв «Пекводові» прямо в корму, отож тепер, лігши на зворотний курс, корабель мусив лавірувати крутим бейдевіндом, майже проти вітру, знов збиваючи піну на своєму власному кільватері.

— Тепер він пливе прямо проти вітру в роззявлену пащу, — прошепотів Старбак сам до себе, змотуючи на нагель біля фальшборту щойно вибраний брас грот-реї. — Помилуй нас, боже, але в мені вже пітніють кістки й розмочують тіло зсередини. Боюся, що я зле чиню, слухаючись капітана, а не бога.

— Піднімайте мене нагору! — закричав Ахав, підходячи до свого мотузяного сідала. — Скоро ми його зустрінемо!

— Так, так, сер, — і Старбак зразу виконав наказ. Ахава ще раз підняли нагору.

Минула ще ціла година, розтягнена на цілі сторіччя — тонко, як плівка сусального золота. Сам час тепер наче затамував дух від гострої нетерплячки. Та нарешті, румбів на три в навітряний бік, Ахав знову помітив фонтан, і зразу ж над усіма трьома щоглами злетіли вигуки, немов три язики полум’я.

— Лице в лице я зустрічаю тебе в цей третій день, Мобі Діку! Гей, на палубі! Крутіше на вітер! Прямо проти вітру! Він ще задалеко, містере Старбак, човни спускати ще рано. Вітрила лопотять! Станьте з довбешкою над душею в отого стерничого! Так, так, він пливе дуже швидко, і мені вже треба спускатися. Але дай-но я ще раз окину очима море; ще є час для цього. Давній, прадавній краєвид — і водночас який молодий! Так, так, нітрохи не змінився відтоді, як я вперше побачив його ще хлоп’ям із нентакітських пагорбів! Той самий! Той самий! Той самий для мене, що й для Ноя. З завітряного боку проходить легкий дощик… Яке ж гарне видовище! Цей вітер, певне, прямує не до звичайної землі, а до якогось пальмового раю. За вітром! Туди пливе й Білий Кит. Ану, глянути ще проти вітру! Бо це краща сторона, хоч і грізніша. Та прощай, прощай, стара щогло! Що? Ти зеленієш? Так, так, це мох виріс у тріщинках. А на Ахавовій голові нема таких зелених плям! Ось різниця між старістю людини й старістю мертвого дерева. Та правда, стара щогло, ми з тобою постаріли разом; але корпус у нас іще міцний, хіба ні? Ось тільки ноги мені бракує, от і все! Їй же богу, це мертве дерево переважає моє живе тіло. Я не можу рівнятися з ним, і я знав не один корабель з мертвого дерева, що пережив людей дуже витривалих, створених із тривкої плоті їхніх тривких батьків. Як це він сказав? Що піде поперед мене, як мій лоцман? І я побачу його ще раз? Але де? Хіба я матиму очі на дні моря, коли спущуся туди тими нескінченними сходами? Та й до того ж я цілу ніч плив геть від нього, звідти, де він потонув. Так, так, парсе, ти, як і багато інших, провістив жорстоку правду про себе; але щодо Ахава ти схибив. Прощай же, щогло; пильнуй добре кита, поки я буду в човні. Поговоримо завтра, ні, сьогодні ввечері, коли Білий Кит лежатиме за бортом, припнутий за хвіст і за голову.

Він наказав, щоб його спускали, і швидко поплив униз, ще розглядаючись по морській і небесній синяві.

Незабаром човни спустили на воду; та вже стоячи на кормі свого вельбота, Ахав махнув рукою Старбакові, що держав у руках кінець линви талів: зажди, мовляв.

— Старбак!

— Слухаю, сер!

— Утретє корабель душі моєї вирушає в це плавання, Старбак.

— Так, сер, це була ваша воля.

— Часом кораблі відпливають, але не вертаються, Старбак!

— Правда, сер, сумна правда.

— Дехто вмирає в час відпливу, дехто — на тихій воді, а дехто — у приплив. А я зараз почуваю себе так, наче я — пінявий гребінь хвилі, Старбак. Я вже старий… Потисни мені руку, друже.

Їхні руки зустрілися, погляди злилися. В Старбакових очах стояли сльози.

— Ох, капітане, мій капітане! Благородне серце! Не пливіть! Гляньте, я плачу, а я ж не легкодух! Невже навіть сльози мужньої людини не переконають вас?

— Спускай! — крикнув Ахав, відштовхуючи помічникову руку. — Команда, за весла!

За мить вельбот уже проплив попід кормою.

— Акули! Акули! — раптом пролунав голос із низького ілюмінатора каюти. — Хазяїне, о хазяїне, верніться!

Та Ахав не почув нічого, бо сам у ту мить кричав на всю горлянку. І човен рвонувся вперед.

Але голос з ілюмінатора казав правду. Тільки-но вельботи відпливли від судна, як сила-силенна акул, що виринули неначе з темної води під кораблем, почали злобно хапати зубами за лопаті весел щоразу, як ті лопаті опускалися в воду. Отак, у їхньому супроводі, вельботи й пливли далі. В тих морях, що кишать акулами, таке трапляється з китобоями нерідко: акули інколи пливуть слідом за китобійним судном, як на Сході стерв’ятники летять услід за військом. Та це були перші акули, яких побачили з «Пеквода», відколи вистежили Білого Кита. Чи то, може, через те, що плоть тигрово-жовтих варварів, які були веслярами на Ахавовому човні, пахне для акул смачніше, чи ще з якої причини, вони пливли тільки за цим одним вельботом, не докучаючи двом іншим.

— О серце з гартованої сталі! — прошепотів Старбак сам до себе, проводжаючи вельботи поглядом. — Невже ти ще можеш сміливо дзвеніти перед таким видовищем? Твій човен пливе серед розлючених акул, вони женуться за тобою, пороззявлявши пащі, і це у