Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Та кінець кінцем Мобі Дік, кидаючись то туди, то сюди, так заплутав, попереплутував, позав’язував вузлами гарпунні линви з усіх трьох вельботів, що вони, вкоротившись від того, самі попідтягали вельботи до вгороджених у нього гарпунів. Тим часом кит на хвильку відплив трохи вбік, ніби перепочиваючи й готуючись до нового наскоку, ще жахливішого. Вхопившись за цю нагоду, Ахав спершу попустив трохи свою линву, а тоді почав швидко вибирати й смикати, сподіваючись таким способом виплутати її, коли раптом перед ним зринуло щось незрівнянно страшніше навіть, за роззявлену зубату пащу акули.
До, самого носа Ахавового човна неухильно підтягувалося кілька гарпунів і списів, погнутих, покручених, обснованих плутаниною линв, — клубок, наїжачений вістрями та борідками. Ахавові лишалося тільки одне. Вхопивши вельботний ніж, він з величезним ризиком дотягся рукою до того сталевого їжака, що виблискував на сонці й розсипав бризки… просунув руку всередину його… крізь нього… вхопив линву з другого боку його, підтяг до себе, передав передньому весляреві, а тоді, двічі перетнувши її ножем при самому носовому жолобку, кинув підхоплену в’язку сталевих вістрів у море. Небезпеку було усунуто. Ту саму мить Білий Кит раптово рвонувся в плутанину інших линв, з нездоланною силою підтяг обплутані дужче вельботи Фласка й Стаба до свого хвоста, вдарив їх один об один, мов дві шкаралупки, що попали в бурун прибою, а тоді пірнув і зник у кипучому вирі. Ще кілька хвилин танцювали в тій водоверті запашні кедрові тріски, ніби тертий мускатний горіх — у вазі, в якій колотять пунш.
Ще веслярі з обох вельботів плавали в тому крутіжі, тягнучись руками до весел, кадобів для линв та інших плавучих предметів, ще трохи осторонь малий Фласк підскакував на хвилях, наче корок, задираючи вгору ноги, щоб уникнути страшних акулячих зубів, а Стаб з усього духу репетував, щоб хтось виловив його ополоником, а капітан, що вчасно обтяв свою линву, спрямовував човна в той вир — рятувати кого вдасться з того клубка тисячі одночасних небезпек, — та раптом Ахавів вельбот, досі неушкоджений, неначе хтось смикнув до неба за невидимі нитки. То Мобі Дік своїм широким лобом ударив його під днище й підкинув високо вгору. Кілька разів перекинувшись у повітрі, вельбот упав на воду догори кілем, і Ахавові та його веслярам довелось виборсуватися з-під нього, наче тюленям із прибережного грота.
А кит, з розгону вихопившись на поверхню, по інерції відплив трохи далі від осереддя тієї руїни, якої він наробив. Хвилинку він лежав нерухомо, спиною до людей, і лише повільно поводив лопатями хвоста по поверхні води. Тільки-но доторкнувшись до весла, чи уламка дошки, чи бодай найменшої скіпки з розбитого вельбота, хвіст кита смикався вгору і скісно ляскав по воді. Та незабаром, ніби пересвідчившись, що роботу зроблено добре, Мобі Дік посунув уперед, розтинаючи хвилі зморшкуватим лобом.
Упевнено, рівномірно, як досвідчений мандрівник, поплив він далі, в завітряний бік, а за ним волоклися переплутані линви.
Як і напередодні, з «Пеквода» пильно стежили за всім ходом сутички і знову поквапились на поміч китобоям. Спустили човен, повиловлювали з води людей, кадоби, весла, все, що можна було виловити, і підняли на палубу. Де в кого з матросів було звихнуте плече, або зап’ясток, або щиколотка, гарпуни й списи погнуті, линви позаплутувані так, що й не розплутаєш, човни й весла потрощені. Але не загинув начебто ніхто — і ніхто не скалічився тяжко. Як Федаллаха вчора, так сьогодні Ахава знайшли на розтрощеній половині його власного вельбота: він похмуро чіплявся за неї й держався на воді досить легко. Цього разу він уже не був такий знеможений, як напередодні.
Та коли йому допомогли піднятись на палубу, до нього прикипіли всі погляди, бо він не став на ноги, а повис на плечі Старбака, що перший приспів йому на поміч. Капітанова кістяна нога відломилася, лишився тільки куций гострий уламок.
— Так, так, Старбак, дуже приємно часом зіпертися хоч би на когось. Шкода, що старому Ахавові досі так рідко траплялось це робити!
— Це залізна рихва не витримала, сер, — сказав тесля, підходячи. — Я зробив ногу як слід.
— Але, сподіваюся, всі кістки у вас цілі, сер? — зі щирим співчуттям спитав Стаб.
— Де ж цілі! Адже оця розлетілась на скалки! Хіба не бачиш? Та хоч кістка й поламана, а старий Ахав цілісінький. Правда, ця мертва кістка, що я втратив, була мені так само рідна, як і кожна з моїх живих кісток. Але ні Білий Кит, ні жодна в світі людина, ні сам сатана не можуть хоч би зачепити справжнє, неприступне єство старого Ахава. Хіба ж є такий лот, що дістав би дно отут, під нами? Хіба є така щогла, щоб дряпнула оту покрівлю, що над нами? Гей, на марсі! Куди він поплив?
— Прямо за вітром, сер!
— Ну, тоді стерно на вітер і розгортайте знову вітрила. Діставайте решту запасних човнів і споряджайте їх! Містере Старбак, зберіть вельботні команди!
— Дайте спершу довести вас до фальшборту, сер.
— Ох! Ох! Як мене коле цей уламок! Проклята доля! Щоб такому непереможному в душі капітанові дістався такий нікчемний помічник!
— Пробачте, сер?
— Та це я про своє тіло, не про тебе. Дай мені якийсь ціпок — о, оцей надломлений спис згодиться. Перерахуй людей. Щось я його не бачу. Невже! Не може бути! Його нема? Швидше! Скликай усіх!
Здогад капітанів справдився. Перевіривши команду, виявили, що нема Федаллаха.
— Парс! — вигукнув Стаб. — Мабуть, його захопило…
— Чума на тебе! Гайда всі на щогли, вниз, до каюти, до кубрика… знайдіть його! Він не пропав! Не міг пропасти!
Та скоро всі вернулися до капітана доповідати, що парса нема ніде.
— Справді, сер, — сказав Стаб. — Його заплутало вашою линвою — я, здається, бачив, як його волокло…
— Моєю линвою! Моєю линвою? Пропав? Пропав? Що означає це мале
