Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Великий боже! Явись нам хоч на одну мить! — заволав Старбак. — Ніколи, ніколи ти його не добудеш, старий! Ради Христа, не треба більше цієї погоні! Це ж гірше, ніж пекельна мана! Два дні гонитви, двічі вельботи розтрощено на тріски, твою власну ногу вдруге вирвано з-під тебе, твоя лиха тінь загинула — всі добрі ангели товпляться круг тебе, остерігаючи, — чого ж ти ще хочеш? Чи ми маємо ганятися за цим проклятим китом, поки він потопить усіх нас до останнього? Кому це треба, щоб він затяг нас на дно морське? Чи, може, в саме пекло? О! О! Це безбожність і блюзнірство — й далі переслідувати його!
— Старбак, останнім часом мене якось дивно вабить до тебе — відтоді як ми обидва побачили… ну, ти сам знаєш, що ми побачили в очах один у одного. Але в цьому ділі з китом твоє обличчя для мене — як долоня: без уст, без очей, без ніяких рис. Бо Ахав довіку лишиться Ахавом. І все, що я роблю, вирішене раз і назавжди. Ми обидва розучували свої ролі за мільярд років до того, як постав оцей океан. Дурню! Я помічник самої Долі й мушу коритись її наказам. Гляди ж і ти, мій підлеглий: корися мені! Матроси, станьте круг мене. Ви бачите старого чоловіка, скаліченого, як пень дерева. Він стоїть на одній нозі й спирається на поламаний спис. Це Ахав, тобто його тілесна частина. Але душа Ахавова має сотню ніг, вона стонога! Я розбитий, у мені тріщать жили, наче сталки троса, що ним буксирують корабель без щогли під час шторму. Таким ви, мабуть, і бачите мене. Та поки той трос урветься, ви ще почуєте тріск. А поки ви його не почули — знайте, що Ахавів трос іще тягне! Ви вірите в те, що називають призвістками? Тоді смійтесь уголос і кричіть: «Браво, біс!» Бо те, що тоне, двічі виринає, перше ніж піде на дно нававжди. Отак і Мобі Дік — двічі він зринав, два дні підряд, а завтра буде третій. Так, матроси, він зрине ще раз, але тільки для того, щоб пустити останній свій струмінь! Ну, як ви, хоробрі люди, молодці мої?
— Як безстрашний вогонь! — крикнув Стаб.
— І так само бездушні, — шепнув Ахав сам до себе. А коли матроси відійшли на бак, додав теж пошепки: — «Те, що називають призвістками»! А вчора я казав це саме Старбакові про свій розтрощений човен. О, як відважно силкуюсь я вигнати з чужих сердець те, що так міцно вп’ялося в моє! Парс! Парс! Пропав? Пропав? А він же мав піти попереду мене… але я ще маю побачити його, перше ніж загину сам. Як же це? Така загадка може збити з плигу всіх адвокатів разом з привидами цілого покоління суддів! Наче дзьоб яструба, довбе вона мій мозок. Та я розгадаю її, розгадаю!
Коли смеркало, кита було ще видно з навітряного боку.
Отож вітрила знову зарифили, і все відбувалося так само, як минулої ночі, тільки стук молотків та скрип гострильних брусків чути було аж до світанку, бо матроси працювали при ліхтарях над повним і старанним спорядженням усіх човнів та гострили на завтрашній день зброю. Тим часом тесля зробив Ахавові нову ногу з поламаного кіля його човна, а сам Ахав, як і попередньої ночі, стояв у своєму люку, насунувший на очі капелюха, і схований під крисами погляд, ніби геліотроп, був спрямований весь час на схід: він нетерпляче дожидав, коли покажеться сонце.
135
ПОГОНЯ — ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Почався ранок третього дня, ясний і свіжий, і ще раз самотнього нічного марсового на фок-щоглі змінила ціла юрба денних дозорців, що обліпили всі щогли й реї.
— Бачите? — кричав Ахав; але кита ще не було видно. — Та однаково ми йдемо його слідом! Тільки не губити сліду, і все! Стерничий, правуй, як досі, як весь час, та добре тримайся курсу! Який погожий день знову! Якби світ був новенький, зроблений як літня оселя для ангелів, а цього ранку відкрився для них уперше, і тоді б у цьому світі не могло бути кращого дня. Ось де пожива для роздумів, якби Ахав мав час думати; але Ахав ніколи не думає, він тільки відчуває, тільки відчуває. Для смертного й це нелегка праця, а думати — то було б нахабство. Таке право, такий привілей має один бог. Думати — це спокій і холод, а наші бідні серця занадто неспокійні, наші бідні мізки занадто гарячі. Правда, мені часом здається, що мій мозок дуже холодний, наче закрижанілий, і цей бідний череп тріщить так, наче склянка, в якій замерзла вода й розпирає її. Але ж волосся на ньому ще росте, навіть у цю мить росте, отже — його живить якесь тепло. Та ні, воно — як той бур’ян, що ростиме будь-де: і в розпадинах серед гренландської криги, й на лаві Везувію. Як метляє ним шалений вітер — воно розмаялося круг моєї голови, наче порвані вітрила на щоглах у бурю. Лихий вітер: він, напевне, віяв перед цим по коридорах та камерах тюрем, у палатах лікарень, провітрював їх, а тепер прилетів сюди, невинний, мов ягнятко! Геть його! Він брудний. Якби я був вітром, я б не віяв більше над таким підлим, нікчемним світом. Я б забрався десь у печеру й причаївся там. А все ж який вітер шляхетний і відважний! Хто коли переміг його? В кожному бою останнього, нищівного удару завдає він. Кинься на нього з розгону, і ти пробіжиш крізь нього. Хе! Боягуз той вітер, що б’є зовсім беззбройних, голих людей, а сам не зупиниться, щоб прийняти хоч один удар! Навіть Ахав відважніший і благородніший за нього! Якби ж цей вітер мав хоч тіло! Але всі речі, що найдужче дратують і ображають людину, не мають тіла
