Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Філіп повернувся до Блекстейбла і взявся влаштовувати справи з дядьковим маєтком. Аукціон призначили на середину серпня, коли люди з’їдуться сюди у відпустку і можна буде продати все за кращу ціну. Він склав каталог книжок і надіслав його кільком букіністам у Теркенбері, Мейдстоуні та Ешфорді.

Одного дня Філіпові спало на думку поїхати до Теркенбері й навідатися до своєї старої школи. Юнак не був там із того дня, коли покинув її з полегшенням і відчуттям, що тепер він сам собі господар. Дивно було блукати вузькими вуличками Теркенбері, які він так давно знав. Кері дивився на ті самі крамнички, що досі продавали ті самі речі — букіністи з підручниками, релігійною літературою і сучасними любовними романами в одному вікні та фотографіями собору чи краєвидів міста в другому; магазин з іграшками, де можна було знайти бейсбольні бити, снасті для риболовлі, тенісні ракетки чи футбольні м’ячі; кравець, у якого за часів Філіпового дитинства одягалися всі жінки; торговець рибою, до якого, приїхавши до Теркенбері, обов’язково зазирав дядько. Філіп потинявся вбогою вуличкою, де за високим парканом стояла червона цегляна будівля підготовчої школи. Трохи далі були ворота до Королівської школи, і Філіп постояв на квадратному майданчику, оточеному різноманітними шкільними будівлями. Була лише четверта година, і хлопчики поспіхом висипали зі школи. Кері побачив незнайомих класних керівників у мантіях і кашкетах із широкими туліями. Він не був тут цілих десять років, і чимало всього змінилося. Потім Кері помітив директора школи — той повільно повертався зі школи до власного будинку, розмовляючи з високим хлопчиком, котрий, як припустив Філіп, навчався у шостому класі. Директор майже не змінився — залишався так само високим, блідим і захопленим, яким Філіп пам’ятав його; очі були такими ж божевільними, але тепер чорна борода була помережана сивими пасмами, а на землистому обличчі з’явилися глибокі зморшки. Кері тягнуло підійти і побалакати з ним, але він боявся, що директор його вже забув, і не хотів пояснювати, хто він такий.

Хлопчики базікали і не поспішали додому; незабаром на вулицю вийшли ті, хто встиг перевдягнутися, і почали грати в м’яча, а решта поділилися на невеличкі групки і потягнулися крізь ворота. Філіп знав, що вони прямують до бейсбольного майданчика, а дехто йде на двір, щоб покидати м’яч біля сіток. Він стояв серед них — справжній незнайомець; кілька школярів кинули байдужі погляди, утім, відвідувачів приваблювали сюди норманські сходи, тож вони не були тут рідкістю і не привертали особливої уваги. Кері жадібно розглядав школярів і з меланхолією думав про прірву, що розділяє їх; він із гіркотою згадав, скільки всього хотів зробити і як мало реалізував. Здавалося, що всі ці роки, які назавжди промайнули, він просто викинув псу під хвіст. Свіжі і бадьорі хлопчики робили те саме, що й він колись. Здавалося, відколи він пішов зі школи, не минуло жодного дня, однак там, де він колись знав усіх хоча б на імена, тепер Філіп не впізнавав нікого. За кілька років сьогоднішні школярі опиняться на його місці і стоятимуть тут, такі ж чужі, як він, але ця думка чомусь не розраджувала, а ще яскравіше нагадувала про марність людського існування. Кожне покоління рухалося тим самим банальним шляхом. Філіп замислився, що сталося з його шкільними товаришами: їм уже було близько тридцяти, хтось із них помер, а інші одружилися та народили дітей; вони стали військовими, священиками, лікарями, юристами, статечними чоловіками, чиї юні роки залишилися позаду. Цікаво, чи змарнував хтось життя так само, як він? Філіп подумав про хлопчика, яким так захоплювався колись; кумедно, але він не міг пригадати його імені; чудово пам’ятав, як той виглядав, адже це був його найкращий друг, а ось ім’я чомусь не залишилося в пам’яті. Кері насмішкувато пригадав, як страшенно ревнував свого друга до інших, і роздратувався, що не може пригадати його ім’я. Страшенно захотілося знову стати хлопчиком, схожим на тих, що тиняються майданчиком, розпочати життя спочатку і, уникнувши помилок, досягнути чогось більшого. Філіп відчув нестерпну самотність. Він мало не пошкодував, що незгоди, від яких страждав протягом останніх двох років, минулися, адже відчайдушна боротьба за виживання втамувала біль людського існування. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб»[333] — це було не прокляття для людства, а зілля, що примирило його з існуванням.

Утім, Філіп розлютився на себе, пригадавши свої ідеї про візерунок життя: страждання, яких він зазнав, були просто частиною вигадливого та чарівного орнаменту; він переконував себе, що повинен радісно приймати все — похмурість і збудження, задоволення і біль, адже це лише збагачує візерунок. Кері свідомо шукав у всьому красу; він пригадав, як у дитинстві побачив зі шкільного подвір’я готичний собор і закохався в нього. Тепер він підійшов подивитися на цю велетенську сіру брилу під хмарним небом; її центральна вежа здіймалася вгору, наче людські гімни, що славлять Господа. Однак біля сіток кидали м’яч моторні, сильні й жваві хлопці, і Філіпа відволікав їхній галас та сміх. Лемент юності привертав увагу душі, а прекрасне творіння перед собою Філіп бачив лише очима.

113

Філіп узявся до своїх обов’язків у «районі» в останній тиждень серпня. Робота була складна — у середньому доводилося навідуватися до трьох породіль щодня. У шпиталі пацієнтка заздалегідь отримувала «картку», а коли був час народжувати, посильним відправляла її черговому; потім посильний (найчастіше це була маленька дівчинка) біг через дорогу, до будинку, де оселився Філіп. Уночі черговий приходив із власним універсальним ключем і будив Кері самостійно. Дивно було прокидатися в повній темряві й поспішати кудись безлюдними вуличками Саус-сайду. Уночі картку зазвичай приносили чоловіки. Якщо в родині вже було кілька дітей, чоловік здебільшого приносив картку з байдужою впевненістю, а молодята страшенно нервували і частенько намагалися вгамувати свою тривогу оковитою. Подекуди Філіпові доводилося йти милю чи навіть більше, і дорогою він обговорював із посильним умови роботи й ціни на життя. Кері багато дізнався про різноманітні ремесла з цього берега річки. Зустрічаючись із Філіпом, люди одразу починали довіряти йому, тож у довгі години, коли доводилося чекати в задушливих кімнатах, половину простору в яких займали великі ліжка з породіллями, він теревенив із їхніми матерями чи повитухами, так наче завжди був своїм. Скрута, в якій Філіп прожив останні два роки, навчила його кількох речей із життя найбідніших верств населення; людям подобалося, що він це знає, і вражало те, що він не піддається на