Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Справді?

— Так, за вдівця. Здається, вони добре забезпечені.

111

Наступного дня Філіп знову почав працювати, але за кілька тижнів, попри сподівання, не звільнився з роботи. Тижні перетворилися на місяці. Минула зима, і дерева в парках вкрилися спочатку бруньками, а потім листочками. Філіпа охопила жахлива млявість. Час минав, хай навіть повільно, однак він відчував, що юність теж минає, незабаром вона закінчиться, а він так нічого й не досягнув. Тепер він був переконаний, що незабаром покине цю роботу, і вона видавалася ще безглуздішою. Кері навчився майстерно розробляти дизайн одягу і, попри брак творчої жилки, міг швидко пристосувати французьку моду до англійського ринку. Подекуди йому подобалися власні малюнки, але кравці завжди все псували. Юнака смішило те, що він із хворобливою чутливістю страждає, коли люди не можуть як слід втілити в життя його задуми. Діяти доводилося обережно. Щойно він пропонував щось оригінальне, містер Семпсон одразу відкидав цю ідею: їхнім клієнтам не потрібне нічого outre[332], вони мали справу з поважними людьми, а знайшовши таку клієнтуру, не слід дозволяти собі діяти на власний розсуд. Кілька разів він був із Філіпом різким: ідеї того не збігалися з його власними, і чоловікові здавалося, наче юнак гне кирпу.

— Ви, мій любий юний друже, уважайте, що робите, інакше одного дня опинитеся на вулиці.

Філіпові так і хотілося з’їздити йому по пиці, але він стримувався. Зрештою, це не може тривати довго, і незабаром він розпрощається з усім цим людом назавжди. Іноді він із жартівливим розпачем вигукував, що його дядько, напевно, залізний. Оце так здоров’я! Хвороби, від яких він страждав, вбили би будь-яку порядну людину ще рік тому. Коли нарешті надійшла звістка, що вікарій помирає, Філіп був зайнятий іншими думками, і новина заскочила його зненацька. Був липень, і за два тижні на нього чекала відпустка. Від місіс Форестер надійшов лист, у якому жінка писала, що, на думку лікаря, містерові Кері залишилося жити кілька днів; якщо Філіп хоче з ним ще раз побачитися, йому слід приїхати негайно. Кері пішов до завідувача і повідомив йому, що звільняється. Містер Семпсон був порядним чоловіком і, дізнавшись усі подробиці, не завдав жодних клопотів. Філіп попрощався з усіма співробітниками свого відділу; чутки про його звільнення ширилися й були дещо перебільшеними, тому люди шепотілися, що він отримав великий спадок. Місіс Годжес потиснула йому руку зі сльозами на очах.

— Боюся, тепер ми не часто бачитимемося, — припустила вона.

— Я радію, що звільняюся з «Ліннс і Седлі», — зізнався юнак.

Дивно, але йому шкода було прощатися з людьми, яких він раніше начебто ненавидів, та й будинок на Геррінґтон-стрит він покинув без особливої радості. Він так довго передчував емоції, які охоплять його в цю мить, що тепер не відчув нічого: все було таким байдужим, наче Кері від’їжджав усього на кілька днів.

— Ну й огидний у мене характер, — сказав Філіп сам собі. — Я так палко на щось чекаю, а коли отримую це, завжди почуваюся розчарованим.

До Блекстейбла Кері дістався трохи пополудні. Місіс Фостер зустріла його біля дверей, і з виразу її обличчя він здогадався, що дядько ще не помер.

— Сьогодні йому трішечки краще, — повідомила жінка. — У нього такий міцний організм.

Жінка відвела Філіпа до спальні, де горілиць лежав містер Кері. Він слабко посміхнувся племінникові, і в посмішці майнуло лукавство, адже йому знову вдалося обдурити ворога.

— Вчора я думав, що мені кінець, — виснажено сказав чоловік. — Та й всі інші вже зі мною попрощалися, чи не так, місіс Фостер?

— У вас такий міцний організм, складно це заперечити.

— Є ще порох у порохівницях.

Місіс Фостер нагадала, що лікар не дозволяв вікарієві багато розмовляти, адже це його втомлює. Жінка поводилася з ним, наче з дитиною, — водночас лагідно і владно; та й стариган якось по-дитячому радів, що йому вдалося ошукати їхні сподівання. Вікарій одразу зрозумів, що Філіпа спеціально викликали, і його неабияк потішило, що племінник приїхав даремно. От якби йому вдалося уникнути чергового серцевого нападу, за кілька тижнів він би одужав; до того ж у нього вже бували напади раніше, і він завжди боявся, що помре, проте так і не помер. Усі розпиналися про його здоров’я, але ніхто з них не знав, яким міцним воно було насправді.

— Ти залишишся на кілька днів? — поцікавився вікарій у Філіпа, вдаючи, наче повірив, що хлопець приїхав на канікули.

— Я так і хотів, — радісно відповів племінник.

— Подихати морським повітрям завжди корисно.

Незабаром навідався доктор Віґрем і, оглянувши священика, захотів побалакати з Філіпом, прибравши відповідного до ситуації тону.

— Боюся, Філіпе, що цього разу це кінець, — зізнався він. — Це буде чимала втрата для нас усіх. Я знав його тридцять п’ять років.

— Зараз він досить непогано виглядає, — заперечив юнак.

— Я підтримую його життя ліками, але це довго не триватиме. Останні два дні були жахливими. Я дюжину разів думав, що він помер.

Лікар трохи помовчав, але біля воріт несподівано запитав у Філіпа:

— Місіс Форест щось вам казала?

— Ви про що?

— Люди тут дуже марновірні: вона вбила собі в голову, що вікарія щось мучить, і він не може померти, поки не позбудеться цього тягаря, а висповідатися йому не вистачає сміливості.

Філіп не відповів, і лікар продовжив:

— Звісно ж, усе це дурниці. Він прожив чудове життя, завжди виконував свої обов’язки і був гарним парафіяльним священиком. Я переконаний, що нам усім його не вистачатиме; він не може себе ні в чому звинувачувати. Сумніваюся, що наступний вікарій пасуватиме нам хоча б наполовину так добре, як він.

Наступні кілька днів стан містера Кері не змінювався. Чудовий апетит покинув його, і чоловік їв мало. Доктор Віґрем, не вагаючись, приглушував наркотиками невротичні болі, від яких страждав чоловік, і це разом із постійно тремтячими кінцівками виснажувало його. Свідомість вікарія залишалася кришталево чистою. Філіп і місіс Фостер по черзі доглядали за чоловіком. Жінка так стомилася впродовж довгих місяців, коли задовольняла священикові забаганки, що Філіпу вдалося вмовити її відпочивати вночі, поки він сидітиме з дядьком. Довгі нічні години він проводив у кріслі й, намагаючись не заснути глибоко, гортав у світлі прикритих абажуром свічок «Тисячу й одну ніч». Цю книжку він востаннє читав ще хлопчиком, і тепер вона повертала йому шматочок дитинства. Іноді він просто сидів і слухав нічну тишу. Коли ефект від снодійного минався, містер Кері втрачав спокій, а Філіпові було чим зайнятися.

Урешті-решт, якось рано-вранці, коли пташки голосно цвірінькали