Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Філіп розреготався:

— Дай вам Бог здоров’я, всі вони чудово знайомі з лікарем. Я бував у значно гірших за Вейвер-стрит місцях.

Це була щира правда. Чорний портфель був пропуском до таких злидарських вуличок і смердючих дворів, куди навіть поліціянти боялися зазирати самотою. Кілька разів групки чоловіків допитливо розглядали Філіпа, коли він ішов повз них; хлопець чув, як вони шепочуться, а потім хтось казав:

— Це лікар зі шпиталю.

Кілька злодіїв, зустрівшись із ним, навіть казали: «Доброго вечора, сер».

— Нам слід пришвидшити крок, якщо ви не проти, — порадив чоловік, що зараз ішов поруч із ним. — Мені казали, що часу не так багато.

— Тоді чому ви не прийшли раніше? — поцікавився Філіп, поспішаючи.

Проходячи повз ліхтар, Кері глипнув на свого супутника:

— Ви виглядаєте зовсім юним, — здивувався він.

— Мені вже майже вісімнадцять, сер.

Це був білявий невисокий, але огрядний молодик без жодної волосинки на обличчі, він більше скидався на хлопчика.

— Вам не слід було так рано одружуватися, — зауважив Філіп.

— Нам довелося.

— Скільки ви заробляєте?

— Шістнадцять, сер.

Шістнадцяти шилінгів на тиждень не вистачало, щоб утримувати дружину й дитину. Кімната, де жила ця пара, підказувала, що вони страшенно бідні. Вона була досить великою, але здавалася ще більшою, адже всередині майже не було меблів: ані килима на підлозі, ані картин на стінах, хоча люди майже завжди прикрашали свої кімнати фотографіями чи різдвяними випусками ілюстрованих журналів у дешевих рамках. Хвора лежала на дешевому залізному ліжку. Побачивши, яка вона юна, Філіп налякався.

— Господи, та їй не більше шістнадцяти років, — звернувся він до жінки, котра прийшла, щоб «допомогти їй розродитися».

У картці дівчина написала, що їй вісімнадцять, але у цьому віці вони завжди додають собі кілька років. Вона була гарненька — тут це справжня рідкість, адже погана їжа, брудне повітря і важка робота шкодять зовнішності. Однак ця дівчина мала витончені риси, великі блакитні очі і копицю темного волосся, вигадливо зачесаного, як у дівчат, що продають на вулиці з яток різноманітний крам. І вона, і її чоловік страшенно нервували.

— Ви краще почекайте зовні, а я вас покличу, якщо знадобиться, — запропонував йому Філіп.

Тепер, роздивившись хлопця трохи краще, Філіп знову здивувався — на вигляд він був ще зовсім хлопчиком, здавалося, йому слід гратися на вулиці з товаришами, а не з тривогою чекати народження дитини. Години минали, і малюк народився ближче до другої. Здавалося, що все гаразд; чоловіка покликали всередину, і Філіп розчулився, побачивши, як той незграбно і сором’язливо поцілував дружину. Кері спакував свої речі, та, перш ніж піти, вирішив іще раз перевірити пульс.

— Ого! — вигукнув він і швидко подивився на хвору: щось пішло не так. В екстренних випадках слід було викликати СА — старшого акушера; це був дипломований лікар, що відповідав за увесь «район». Філіп нашкрябав записку, дав її чоловікові і наказав йому бігти до лікарні: часу краще не гаяти, бо дружина в небезпеці. Той побіг, а Філіп залишився напружено чекати: він бачив, що жінка стікає кров’ю, робив усе необхідне і боявся, що вона помре, не дочекавшись старшого лікаря. Він палко сподівався, що СА не викликали до когось іншого. Хвилини здавалися безкінечними. Нарешті прийшов лікар і, оглядаючи пацієнтку, тихо почав розпитувати Філіпа. З виразу його обличчя Кері зрозумів, що справа дуже серйозна. Звали лікаря Чендлер. Це був високий небагатослівний чоловік із довгим носом і худим обличчям, яке занадто рано вкрилося зморшками. Чоловік похитав головою.

— Це було безнадійно з самого початку. Де її чоловік?

— Я сказав йому почекати на сходах, — озвався Філіп.

— Краще приведіть його сюди.

Кері відчинив двері й покликав хлопця. Той сидів у темряві на першій сходинці вгорі. Увійшовши, він підійшов до ліжка.

— Що сталося? — запитав він.

— Внутрішня кровотеча. Її неможливо зупинити. — СА трохи повагався і, приготувавшись повідомити гіркі новини, промовив різким голосом: — Вона помирає.

Хлопець не озивався. Він завмер і дивився на свою бліду непритомну дружину на ліжку. Утрутилася повитуха:

— Джентльмени зробили все можливе, Гаррі, — сказала вона. — Я так і знала, що цим закінчиться.

— Замовкніть, — кинув Чендлер.

На вікнах не було завіс, і ніч за вікном поступово почала світлішати — сонце ще не зійшло, але вже зазоріло. Чендлер боровся за життя молодої жінки всіма можливими методами, але життя вислизало з її тіла, і незабаром вона померла. Хлопчик, який був її чоловіком, стояв у ногах дешевого залізного ліжка, поклавши руки на бильця; він мовчав, але так зблід, що Чендлер кидав на нього занепокоєні погляди. Лікар боявся, що Гаррі зомліє: у нього посірішали губи. Повитуха голосно схлипувала, але хлопець не звертав на неї уваги. Поглядом він прикипів до дружини, а очі виказували зніяковілість. Він нагадував цуценя, покаране за незрозумілу йому провину. Коли Чендлер і Кері зібрали свої інструменти, лікар повернувся до Гаррі.

— Вам краще трохи полежати. Я бачу, що ви ледве тримаєтеся на ногах.

— Мені немає, де полежати, сер, — озвався хлопець, і від смиренності в його голосі краялося серце.

— Невже ніхто в будинку не дозволить вам трохи полежати?

— Ні, сер.

— Вони переїхали сюди минулого тижня, — пояснила повитуха. — Ще нікого не знають.

Чендлер незграбно повагався, а потім підійшов до хлопця і сказав:

— Мені шкода, що так сталося.

Він простягнув руку, і хлопець за звичкою глипнув на свою, щоб перевірити, чи достатньо чиста вона для рукостискання.

— Дякую вам, сер.

Філіп теж потиснув йому руку. Лікар наказав повитусі прийти зранку за свідоцтвом про смерть. Потім Чендлер і Кері вийшли з будинку і довго йшли мовчки.

— Спочатку такі випадки засмучують, правда? — нарешті озвався Чендлер.

— Трохи, — погодився Філіп.

— Якщо хочете, я скажу черговому, щоб до ранку вас більше не турбували.

— О восьмій моє чергування однаково закінчується.

— Скільки хворих у вас було?

— Шістдесят три.

— Це добре. Вам видадуть свідоцтво про практику.

Вони підійшли до шпиталю, і СА пішов подивитися, чи на нього, бува, ніхто не чекає. Філіп рушив далі. Напередодні цілий день було страшенно спекотно, і навіть зараз, рано-вранці, повітря здавалося густим. На вулиці було тихо. Філіпові не хотілося лягати спати. Його робота закінчилася, і поспішати не хотілося. Він трохи прогулявся, насолоджуючись свіжістю й тишею; потім вирішив піти подивитися з мосту, як над річкою займається новий день. Поліціянт на розі побажав йому доброго ранку. Він упізнав Філіпів портфель.

— Сьогодні ви пізно, лікарю, — сказав чоловік.

Філіп кивнув і пішов далі. Потім обіперся на парапет і дивився в ранкове небо. О такій годині