Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

— Так, сер, бо ви його не кидали. Ось він, — відказав Стаб, показуючи гарпун.

— Покладіть його коло мене. Люди всі?

— Один, два, три, чотири, п’ять… Було п’ять весел, сер, — тут п’ятеро людей.

— Добре. Допоможи мені, я хочу встати. Отак. Бачу, бачу його! Он! Он! Пливе так само за вітром. Який у нього струмінь! Наче стрибає вгору!.. Геть руки! Вічні соки знов струменять в Ахавових жилах! Піднімайте вітрило! На весла! Стерно!

Коли один з човнів розбито, його команда, підібрана іншим вельботом, часто допомагає гребти на ньому, і погоня далі провадиться, як кажуть китобої, «в дві пари рук». Так зробили й цього разу. Але навіть подвоєна швидкість вельбота не могла дорівнятися збільшеній швидкості кита, бо він мчав неначе «у три пари плавців». Кит плив так швидко, що незабаром стало ясно: це погоня нескінченна, коли не безнадійна. Та й жодна човнова команда не могла б довго витримувати таке відчайдушне напруження сил: воно до снаги людям тільки протягом короткого ривка. Звичайно в таких випадках найкраще здоганяти кита на самому кораблі. Тому вельботи вернулись до «Пеквода» і незабаром уже гойдалися на своїх шлюпбалках. Уламки розтрощеного човна підібрано на судно ще раніше. Піднявши все на палубу, на кораблі розгорнули верхні вітрила, розширили їх з боків ліселями, наче двосуглобні крила альбатроса, і «Пеквод» помчав за вітром навздогін Мобі Дікові. І знов, як звичайно, дозорці на щоглах раз у раз погукували, що бачать іскристий фонтан кита, а коли сповіщали, що він пірнув, тоді Ахав зазначав собі час і ходив по палубі з нактоузним годинником у руках, поки не минала остання секунда з тієї години, яку Мобі Дік щоразу лишався під водою, а тоді гукав:

— Ну, чий тепер дублон? Бачите кита?

І коли відповідь була: «Ні! Ні, сер!» — він наказував, щоб його самого підняли на щоглу. Так і минав день: Ахав то непорушно висів угорі, то невтомно міряв кроками палубу.

Насунувши на очі капелюха, він ходив уперед і назад безмовно — хіба коли-не-коли окликне марсових або накаже підтягти вище чи розтягти ширше котресь вітрило — і щоразу проходив повз дві половини свого власного вельбота, що лежав тепер догори дном на шкафуті розтрощеним носом до розбитої корми. Нарешті він зупинився біля тих уламків, і на похмурому обличчі старого капітана промайнула ще якась темна тінь — як ото часом по вже захмареному небу пропливають ще й нові череди хмар.

Стаб побачив, що Ахав зупинився коло розбитого човна. Мабуть, помічникові захотілося — хоч і не для похвальби — зайвий раз показати свою безстрашність, щоб піднестися вище в капітановій думці, бо він підійшов і, дивлячись на уламки, вигукнув:

— Наче будяк, що його осел не схотів жувати! Пащу йому, бач, покололо! Правда, сер? Ха-ха!

— Чи в тебе душі нема, що ти смієшся з розбитого човна? Ех, хлопче! Якби я не знав, що ти відважний, як саме безстрашне полум’я (і так само бездушний), то заприсягся б, що ти боягуз. Перед таким видовищем не годиться ні голосити, ні сміятись.

— Правда, сер, — докинув і Старбак, підходячи. — Це трагічна картина. Це призвістка, сер, і до того ж недобра.

— Призвістка? Призвістка? Що за слово! Коли боги захочуть говорити з людиною, то хай говорять чесно й відверто, а не трусять головами й не підпускають темних натяків, наче старі баби. Ідіть! Ви — наче два різні кінці однієї палиці: Старбак — це Стаб навиворіт, а Стаб — Старбак задом наперед, і вдвох ви — цілий рід людський, а Ахав стоїть самотній серед усіх мільйонів, що населяють нашу планету, і нема поруч нього ні богів, ні людей. Холод! Холод! Я тремчу! Ну, що там? Гей, нагорі! Бачите його? Тільки-но вгледите фонтан, гукайте щоразу, хоч би він пускав його десять разів на секунду!

День уже гаснув; тільки краєчок його золотої ризи ще шелестів. Незабаром майже стемніло, але марсових не відкликали на палубу.

— Тепер уже не побачиш фонтана, сер! — гукнув згори один. — Занадто темно!

— У який бік він плив, коли ви бачили його востаннє?

— Як і весь час, сер: прямо за вітром.

— Гаразд! Уночі він пливтиме трохи повільніше. Спустіть бом-брамселі й ліселі на брам-реях, містере Старбак. Щоб нам не випередити його вночі. Він, мабуть, робить перехід і будь-якої хвилини може затриматись на перепочинок. Стерничий! Весь час тримати за вітром! Гей, на щоглах! Злазьте! Містере Стаб, пошліть зміну на фок-щоглу, хай вартує там до ранку. — Потім він ступив до грот-щогли й зупинився перед дублоном, — Матроси, це золото моє, бо я заробив його. Але я зоставляю його тут, поки ми не вб’ємо Білого Кита, і дублон дістанеться тому, хто перший помітить його в той день, коли його вб’ють. А якщо й того дня першим його помічу я, тоді десять таких дублонів буде поділено між усією командою. Ну, йдіть. Заступай на вахту, Старбак.

По тих словах він спустився трохи в каютний люк і, насунувши капелюха на очі, простояв там до самого ранку, лише зрідка піднімаючи голову, щоб побачити, чи ще не світає.

134

ПОГОНЯ — ДЕНЬ ДРУГИЙ

Тільки-но розвиднилось, на щогли послали свіжу зміну дозорців.

— Бачите його? — гукнув Ахав.

— Нічого не бачимо, сер.

— Усіх на палубу! Піднімайте всі вітрила! Він пливе швидше, ніж я передбачав… Не треба було згортати бом-брамселів на ніч. Та дарма — тепер, трохи передихнувши, ми його наздоженемо.

Слід зазначити, що така вперта погоня за одним китом, яка триває цілий день, цілу ніч і ще день, — аж ніяк не рідкість у південному китоловстві. Бо декотрі природжені генії серед нентакітських капітанів розвивають у собі таку чудесну вправність, таку засновану на досвіді передбачливість, таку непохитну впевненість, що, подивившись на кита, можуть досить точно визначити, в якому напрямі і з якою швидкістю він пливтиме весь той час, поки його не видно. В таких випадках, подібно до того, як часом лоцман, збираючись віддалитись від добре знайомого берега, щоб вернутися до нього трохи далі, стає біля компаса й визначає точний напрям на якийсь видний йому мис, щоб потім певніше спрямувати судно до дальшого мису, поки що невидимого, — так само й китобій за своїм компасом вираховує місце, де він знову побачить кита. Бо після кількагодинної погоні й пильного стеження за китом удень майбутній шлях кита в нічній темряві викреслюється в проникливій уяві китобоя майже так само точно, як у голові