Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
– А щоб тебе Обида поняла! Володар хоч із мосту та в воду! Що йому закон? Сам поверх закону! – п’янів від княжого сміху смільчак й одчайдух Васько з Гологір. – Осточортіло чути пугу, як свище! Пробіг, люди!
Опертий об одвірок, він дивився тепер, куди б вистрибнути від власних слів у безпеку, й облизував запеклі губи, гнучкий, як пард, червоновусий, почерез плече цяткована шуба.
За Васьком станув Добриня, прозваний апостолом, клав йому руки на плече і глагоїв:
– Що ви, братику, що ви? Він тільки як блиск на небі, або на землі цвіт черешневий…
Саме в цю пору попри вікна, померклі від червоних тіней, у зябному вітрі, що ворожив недобре, переходив старий бортник Авіва, з сивою бородою в пояс, як сам Білобог, що на зелених грунях богує, приязний… Це був передвечірній обхід Авіви й він молився за свою крилату худібку-годувальницю:
– О Господи, від востока до запада сонця поможи мою бджолу зібрати, чужої не займати! На поміч, божі отці Зосиме, Савватію і ти, свята П’ятінко, Параскевіє! На поміч, Смеркле, рахувальнику, вимітальнику!
– Грякнув перун: світ осліп, у бервена вдарив град, гранчастий, з вухами.
НА УЖОК ПРОБ’Ю ГОРИ…Князь їхав попереду дружини, оддалеки, рад тривав сам. Дружинники не квапилися здоганяти його – хто любку згадував, хто талан-достатки, а кожному було на думці скоре лігво.
Вечоріло. Живичний шум уколисував, хлюпіт води гомонів до вуха, баяв…
Потік, що привів їздців аж сюди, сновигав тепер мілким заливом верх ржавини, моргав між дженджурою й бредульцем та цоркотів пошепки, як розсипане намисто.
А князь думав пильно про намірене діло, для якого їхав оце з досвіту до ночі, байдужий на красу своєї землі й приваби спочинку у важкій дорозі. Владна це була мрія і полонила ціле його серце.
Місяць спалахнув понад голови такий вимитий росами, аж списи їздців заграли сапфіром, а ковпаки поплили під небом, гей вежі. За копитами в росах сивів відблиск, пасмужив царину, як рух доокільний пасмужить глек на станкові.
Хтось там підніс руки в куниних відлогах угору, витав місяць, вечірню світицю:
– Путь добра нам, дорожнім, – і тобі, ясенбоже, місяцю Володимире…
Ліс розсікся в цю мить набоки, простелив спохилля, як мальоване.
– Красний Брід! – пізнав місце молодий Свен Гіллє, дружинник із Скандії далекої. – Тогідь сполював я тут тура напричуд. Роги – гілляками, у двадцять вирізів, а кожний виріз, гей дубове весло. Уставився онде на мене, як гологора… Лоб в упір, на розчохах хабуз гойдається, а над чолом у гребінчастій короні червона стрічка палахкоче…
– Глухі десь нетри викинули на берег таку звірову, – міркував сивочубий Милорад із Завишні. – Тільки, – тут скубнув рідкого вуса, – ув’язка оця багрова відки на рогах узялася?
Томир, пильний співак, затягнув упівголоса стару коляду, мотав головою в брунатних кучерях:
– Де біль качала? В тура на розі… В тура на розі…
– У тому й річ, – засміявся Свен, – що не бракло тоді й богиньки-краси, чи побережницької дівки, роздягненої над оцим потоком, з одним тільки рантухом волосся, як сонце, верх наготи. Чаїлася он там, під тисом чорнолитим, півлицем прилягла до дерева, поклала на мені витріщате, з золотою вією око… Я вибрав тура. Пустив смертельну стрілу йому в саме вухо, далі бардинкою причмелив гаразд, – вона ж, русалка, чи Ляля, майнула мені в очах, як жовтий вітер над ланом, заруділа темними колінами між вовчі ягоди. Кричала…
– За туром оцим відай? – обізвався Милорад.
З думкою уже про інші речі, Свен слухав, як чуби смерек шумливо обкручували нічний шепіт довкола нього й себе.
– Ватра! – сповістив весело наряджений, як кукла, Стослав із Витані. Він підкреслив списом огненну смугу, що саме зчерленілаялиці. – Мемо скоро вечеряти!
Тут кінь його, що йшов збочем, спотикнувся на якійсь запорі, і їздець насилу тільки не вилетів із сідла.
Це була могила з берізкою, перевитою вишитим рушником у головах ще й поясом, багатим колись, тепер уже лахміттям. На деревині гойдалися китиці з качурових хвостів, вмочені у розтоплений, зелений віск. Течійка сплила уже до сонця, скапи перемішалися грубо з лелітками…
І ще, приторочене на бічній гілці, висіло там обтяте волосся, довге, сонцеподібне, – воно маяло з вечірнім шепотом у той самий шарпаний ритм, що розбурхував сосни.
Їздці на мить зніміли – полонила їх мимоволі невпіймана, як тінь, дівочість, привид плеча, повз якого оті пряди розснувалися колись злотоглавом. Звиділася довірлива глибка на чистій, молодій шиї та виіскрений рух сокири, що ним красу цих кіс обрубано до лавиці у жертву могилі…
– Юнача тут домовина, – сказав Радивой. – І судженої коса на ній…
Він подався нараз взад від дошкульного враження й грімко окликав усіх:
– Це ж Сватошина могилка, не чия! Його це лицарський пояс із левом у спряжці візантійської роботи…
А люди плетуть, що Святоша у Буді сів поруч самого короля! Значить, у сутичці з угорським випадом, такий молодий, погиб!
Озлився, не рад скорбним міркуванням, смільчак Влад із Прислопа:
– Дам соболів тому, хто знає, чого ми тут і доки? На Перуна, течемо, гей вівці, у стодідьчі потоки!
Вказав порухом князя, діймило його мовчання:
– Дуба вести б на возі – й дубом відчиняти оці ворота!
Князь, як на те, обернувся, прижмурив око із згоїною почерез лиховісну брову,
