Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Було та й було їх тоді, чуток. Як пошесті, як повені, як буревії ширились по Україні, розповсюджувані і воєводами, і священнослужителями, і різноликими купцями, і подорожніми коробейниками та юродивими, не кажучи вже про збіглих, які дохлюпувалися аж до Січі і Великолужчини. З'явилися і заклики до переселення нещасної людності в незаселені нічийщини, що тепер ніби належали воєводствам царя і користувалися його пільгами,— в Слобожанщину, Підсмоленщину, Дебрянську Стародубщину, Орелщину, Курянщину, Вороніжчину, Білгородщину. Говорилося в тих чутках і про кару Божу, яка впаде на українську людність за спай із католиками.
Навіть деякі святі отці із вівтарів стали в казаннях пророчити розкол православної віри, викликаючи серед православного поспольства розбрід і непевність, лякаючи його відступництвом від церкви Божої, звичайно, на чолі з єдино праведним патріархом у Москві! І як козацькі старшини та реґіментарі з того не кепкували та не глузували, вони невбарі переконалися, як і Сірко, що то йшла нова зброя, проти якої не знати було, як і боронитися.
Особливо впливали на людність чутки, ніби на Слобідських та й інших займанщинах, нічийщинах, вспольщинах уже діє пільговий царський указ і дозволено створювати слобідські козацькі полки «для захисту вспольщин від агарян!». Ці полки мають очолюватись виборними старшинами, щоб бути прийнятними для всього сполеченства. Виборним старшинам обіцялася великооплатна посадовість і навіть боярство чи дворянство...
Поряд з тим всіляко ганьбилися, охаювалися, паплюжилися найбільш впливові в українському суспільстві старшини, поширювалися чутки, що вони дбають лише про себе, отримуючи таємно ясаки від царя і всілякі данини від ляхів, ординців чи й самих турчинів-аґарян, обманюючи задля своїх зисків усіх простолюдинів.
Турлюн привіз таку побрехеньку і своєму отаманові: ніби він, Сірко, має фільварок, подарований йому князем Ромодановським, і в тому фільварку на нього, яко на боярина якого, працюють полонені ординці та свої ж козаки-підсусідки, а сини його щойно вернулися із Польщі по безкоштовному навчанні у самого воєводи Собеського, закадичного наставника Сіркового у таємній змові його із крулем Яном-Казимиром. Більше того, Сірко ніби намовив «гетьмана-мниха і в'юношу» і на отой Слободищенський зрадницький трактат...
Почувши все те, Сірко збагнув силу дієвпливу чуток на сполеченство, значно сильнішу збройної, і почував себе ні в сих ні в тих, бо був безпорадним і ніби обеззброєним, не відаючи, як заперечити та як з цим небаченим, нечутно-таємним ворогом боротися, ще раз упевнившись у правдивості слів Сави Тарасенка і Собеського. Гнат Стасик, колишній писар в Січі при готуванні Сірка, відвідавши Капулівку, повторив усе, вже чуте Сірком від Гната Турлюна, і розповів, що кошовий Іван Іваненко-Величко мусив заборонити стрільцям Косаґова паплюжити бодай когось із козацьких чільців і в Січі, і на волості, і при гетьманові Юрієві, попередивши привідцю, що він буде змушений покликати на поміч козаків із інших полків і припинити перебування Косаґова близько Коша; що кошовий і цареві послав написаного Стасиком реляційного листа-супліку про недопустимість паплюження козацьких чільців царськими воєводами та шкідливість перебування стрільців біля Січі, яка ніколи не підлягала нічиєму наглядові, а для оборони від Орди Запорозька Січ стрільців не потребує!..
Отак і йшло життя Сірка в гризотах, чутках, плітках і погіршеннях або покращеннях здоров'я батька Дмитра. Тепер, по відправі Нестора в Крим на розшук і, може, викуп Настки, батько жив лише чеканням його повороту...
А Ханство жило тим часом своїм життям. На місце померлих чи звільнених по семи роках ясирства об'являлися на подвір'ях беїв інші нещасні, зокрема ті, що їх обминули базари Кафи чи турецькі каторги.
Капулівська Настка-Настуся, на відміну від багатьох, давно змирилася зі своєю рокованою долею, ставши по чималих супротивах, сльозах і відчаях вірною дружиною, зразковою господинею, старанною і ніжною матір'ю синам Нечах-мурзи, на заздрість сусіднім мурзам і беям. Почувала себе майже щасливою серед одалісок, рабинь та служок, бо не лише бажання, а й вереди її негайно задовольнялися. Вогненно-палюча, огидна образа, що проймала усе її єство, з часом поволі згасла, хоч і залишилася глибоко в душі тліючою стумною іскоркою болю й жалю за рідним їй Великолузьким краєм, за батьками та братами, за любим зведенцем Сірком та коханим Лавриком Гуком. Не вірила, що вони, якби були живі, не спробували б викупити її, а то й звільнити від людолова і ґвалтівника. Та, не діждавшись звільнення, так і подумала: немає їх. А подумавши і раз, і вдруге, і вдесяте, пригасила в собі супротив і стала покірною долі.
Любові до мурзи Нечаха не відчувала ніколи, але з часом, як не дивно, не стало ненависті та огиди, якими була переповнена спершу. «Кохання,— як думала тепер Настан,— марниця молодості. Замість нього з'являються обов'язки жінки турбуватися про чоловіка, матері — жити малятами, господині — вправлятися з господарством, і приходять тоді почуття не менш щирі, сильні та глибокі, ніж кохання».
Колись щира прихильність до батьків, братів, паморочливе почуття закоханості в Лаврика з'єднались воєдино і стали любов'ю до дітей — заради них і в ім'я їх душу віддала б, не задумуючись. Доказом тому — пропажа первенця Якубка, якого вона про себе й досі кличе Яциком. Сприймає її як кару Божу за насильницький злюб, за легковажний опій, за чоловіків нерозумний вчинок — брати дитя у похід.
Не шкода їй, що вона безвідмовно-плодюча. Як не стало Якубка, то збиралася з горя повіситися, але ж коло неї було ще троє малих! Землячка Василина, що в одночассі з нею узята в ясир, уже дев'ятеро народила своєму Утизові, в тому числі чотири доньки, а в неї, як на гріх, усе сини та сини родяться. Та що з тим поробиш?! Видно, Нечахові молитви Аллах приймав краще, аніж її. Отож і з тим озвичаїлася, навіть втішатися почала, бо хлопчики, як горіхи, мідні. Та й чоловік її не абихто, і статків всіляких надбав разом з нею, і синами тішиться, мов янгелятами.
Жилося б їй,
