Під Савур-могилою - Андрій Хімко

низьке сонце. Кавалькада попутно відвідала кілька сотенних реґементів, перевіривши бекетну варту і чатівників. І Сірко приходив до розуміння того, що він на перепутті, що, врешті, із гетьманом Юрієм йому не по путі, що січовики на постоях в розгубі, а сотники і отамани їхні в спантеличі, хоч, правда, належно готові до зимівлі. Сірко відчував свою Вину і перед запорожцями, і перед поспольством та старшинами, бо підтримкою дій гетьмана допоміг розколоти Гетьманщину навпіл, а поїздкою за синами до Собеського пристав ніби у його табір, був ніби причетний до Слободищенського трактату...

В Кальнику і Вінниці не було снігу і стояла наче осіння погода, хоч і з колючими вітерцями. Тут, як зрозумів Сірко, чекали на нього. Навіть однорукий Оксен Спичак, не кажучи вже про Василя Татищу могилівського, що ждав Сірка у замку «для вияснення становиська», дивився на нього розгадливо, очікуючи пояснення...

Вирішили ситуацію Сірка дві наглі новини, одна — стумна і невідворотна, друга — радісна. Першу привіз йому брат Нестор із Капулівки про те, що дуже слабий, геть хворий після ясиру і уже навіть висповіданий батько просить його приїхати невідкладно, щоб побачитись перед смертю. Друга була в листі, пересланому через січову канцелярію від дружини Софії із Артемівки, в якому писалося таке:

«Богом даний дорогий муже і батьку! Віншуємо Тебе і ми, Твої рідні, і всі підсусідки наші сущі та обоямо зичимо Тобі бути при здоров'ї і Божому береженні. Я, слава Богу, ще-м жию, як і дівчата наші, офіруючи-спокутуючи і Твій гріх покаяннями-пожертвами та щирими молитвами Богові нашому. Ознаймую Тебе, муже і батьку, що ще в червні, на свято Бриксів, до дівчат, дітей наших Маринці та Яринки, посваталися: лавник уряду мереф'янського Іван Сербин і сотник на місці нашого Демка Іванко Пелех, батько якого Артем Тобі по Січі ніби знаний.

Тепер, на Різдвяні свята, як ми домовились-мо в поміркуванні-угоді, вони хочуть гуляти-вчинити заодно двойне весілля, то просимо і ми, і вони Тебе не чинити перешкод, а яко мужа та батька і тестя, в кревності найдучому, приїхати на цю нашу урочистість додому з синами Петрусем та Ромчиком...

По цьому прощаюсь з Тобою в щирому і доброму зиченні. Хай береже Тебе Бог!

Софія». 2.

До весілля часу в Сірка лишалося мало, але й побачення з батьком не міг відкладати, мусив негайно вирішувати, куди спершу їхати. Смута за батьком геть заступила і затінила весільну радість доньок, щоправда й сприяла, не вдаючись до роз'яснень, порвати з гетьманом Юрієм всякі стосунки з вагомих немовби причин.

Отож в другодень Сірко спішно відпровадив у Артемівку в супроводі двох вершників із щедрими весільними подарунками-вінами сотника Гната Турлюна, а сам, з'їздивши до гетьмана в Брацлав та передавши за його згодою всі регіменти Васюрі Варениці, із джурою Архипом Равою, братом Нестором та синами спішно виїхав у Великий Луг і Капулівку, переказавши через Гната вітання Лайзі та малому її синові Яцю, уклін Гудимові, Дані, Пуру, Шамо, їхнім жінкам і дітям, ґратулювання підсусідкам, запевняючи всіх, що, незважаючи на становисько, він якось навідається із синами додому...

Що далі спішно їхали на полудень вершники, то відчутніше теплішало і чарівною, ніби осінньою, ставала погода. Часом в степу стояла така тиша, що і подзвони вітерцю у примерзлих високих травостоях та в кінському скачі були чутні вершникам. То там то сям в ярах і байраках чи по заплавних левадах Задніпров'я звіддалік маячили пагорби посивілих згуртованих дерев, ніби розцвічених лискучим ряхтом у павутиння бабиного літа, що при появі сонця вигравало перлами відсвітів. Вершників, а особливо Петра та Романа, чарували і обвішані та обсіяні туманцями далечіні крайнеба, і обрійні прути борів, і самі обрії, яких вони у Варшаві не бачили. А вже коло самих Запорогів, крім острашливих грюкоту і гримоту, почали їм зустрічатися досі ще не обпалолисті гаї та пущі, темно-зелено-смарагдові острівці соснини, вільх, верб, зовсім руті та аж соковито-шелестливі трави — утіха для коней і перепочинок для вершників.

Низьке і ніби вичахле сонце, мов соромлячись, ховалося за темну караванну паплому-ширму хмарищ, за густу їх похмурість, а крикливі зграї птаства носилися над степом неспокійно і мовби вичікувально.

Календарна пора осені уже давно скінчилася. В Кремінці впав сніг, крига скувала Вілію, а тут цього року осінь, на втіху пташиним зграям, деревам, водам та травам, як і вершникам, не хотіла здаватися суворій зимі, яка десь на північному сході міцно прив'язалась у забарі...

Всяка пора року по-своєму чарівна, але ця для Петра і Романа була казкою, бо їхали вони до заповітної легендарної Січі козацької, і хворий дід не міг так турбувати їх, як попутні безмежні навколи і громообвали чутних уже порогів. Вони кипіли десь осторонь не водою, а кров'ю у їхніх грудях, аж лякаючи уяву. Знали-бо, зближаються з краєм, де тече вічна ріка життя — Дніпро, плещучись об круті береги свої, як об тисячоліття...

3.

Поки Польща урочисто відзначала в королівському палаці під Варшавою підписаний у Сливі вічний мир із Швецією, розв'язавши собі руки для війни з Московією, Кримом і Портою, а понад тисяча білгородських козацьких родин справляли в новому, ними збудованому міському соборі Покрови поминки по своїх ватажках — Кизимові, Кизименкові, Скидану і Остряниці (останній послав їх сюди); поки гетьман Юрій писав і слав ординанси-листи із Брацлава і Чигирина до лівобережних і інших полковників про поспольне і сполеченське згуртування сіром і старшинства та за батьковим і царським прикладом роздаровував сіножаті,