Жінка у білому - Вилки Коллінз
Серед вихору почуттів, які заполонили мене, коли вона постала перед моїми очима, — знаних усім нам почуттів, що зненацька народжуються в наших серцях, так часто вмирають і так рідко відроджуються знову, — одне з них стурбувало, збентежило мене, хоч і здавалося таким недоречним та невиправданим у присутності міс Ферлі.
До яскравого враження, яке справили на мене її чарівна врода, мила простота і скромність її манер, домішувалось інше, невиразне, нез'ясовне, от ніби чогось бракувало. То мені здавалося, що причина таїться в ній, то я вишукував розлад у самому собі, — щось заважало мені сприйняти її цілісно, як належало б. Це суперечливе враження посилювалось, коли вона дивилася на мене, чи, сказати б іншими словами, коли на мене найдужче діяла гармонія її чарів; саме тоді мене найболісніше мучило відчуття якоїсь нез'ясовної неповноти. Чогось бракувало, таки бракувало, а чого саме — я не міг збагнути.
Ця дивна примха уяви (так я назвав це тоді) не дозволила мені бути невимушеним у перші хвилини мого знайомства з міс Ферлі. На її миле привітання я так і не спромігся відповісти звичайними словами чемності й подяки. Помітивши моє збентеження і, напевне, пояснивши його моєю хвилинною ніяковістю, міс Голкомб легко й винахідливо, як завжди, взяла нитку розмови у свої руки.
— Погляньте, містере Гартрайт, заговорила вона, показуючи на альбом і на ніжну ручку, що досі недбало гортала аркуші. — Погодьтесь, нарешті ви знайшли собі зразкову ученицю. Як зачула, що ви приїхали, зараз же схопила свій неоціненний альбом і вже дивиться просто в обличчя божественній природі, жадає розпочати уроки!
Міс Ферлі засміялась — так світло й легко, мовби з небесним сонцем на пару засвітилось ще одне сонечко на землі.
— Я не заслуговую на такі похвали, — заперечила вона, поглядаючи своїми чистими, правдивими очима то на міс Голкомб, то на мене. — Хоч я дуже люблю малювати, але завжди усвідомлюю, яка я невчена, і швидше боюсь, ніж прагну уроків. Довідавшись, що ви тут, містере Гартрайт, я взялась переглядати свої малюнки, як колись малою дівчинкою продивлялася шкільні завдання, боячись, що дістану за них погану оцінку.
Вона зізналася в цьому дуже просто й мило і по-дитячому присунула альбом ближче до себе.
Міс Голкомб рішуче й просто, як тільки вона вміла, розтяла вузол невеличкого замішання.
— Гарні, погані чи так собі, а учнівські роботи повинні пройти випробування вогнем — себто, судом учителя, — сказала вона. — Тільки так! Що, коли ми візьмемо їх із собою в колясу, Лоро? І нехай містер Гартрайт уперше побачить їх, коли нас буде підкидати на вибоях. Якщо тільки нам удасться під час прогулянки завадити йому бачити природу такою, якою вона є, коли він дивитиметься довкола, і такою, якою вона не буває, — коли зазиратиме в наші альбоми, то ми змусимо його наговорити нам з відчаю купу компліментів, і павине пір'ячко нашого самолюбства не постраждає від його вчительських пальців.
— Я сподіваюсь, що містер Гартрайт мені не говоритиме компліментів, — заявила міс Ферлі, коли ми вийшли з літньої хатинки.
— Смію запитати вас: а чому? — сказав я.
— Бо я повірю всьому, що ви мені скажете, — просто відповіла вона.
Цими кількома словами вона мимоволі дала мені ключа до своєї вдачі. Благородне довір'я до людей природно виростало з її власної цілковитої правдивості. Тоді я вгадав це серцем. А нині знаю це з досвіду.
Ми тільки зайшли підняти місіс Везі з-за спустілого стола, де вона й досі сиділа, а тоді посідали у відкриту колясу, щоб разом їхати на обіцяну прогулянку. Старенька леді й міс Голкомб зайняли заднє сидіння, а ми з міс Ферлі вмостилися навпроти них. Альбом нарешті довірили моєму досвідченому оку, та неможливо було серйозно говорити про малюнки при міс Голкомб, яка заповзялася весело висміювати всяке жіноче мистецтво, у тім числі своє і сестрине. Мені набагато яскравіше запам'яталась наша розмова, вона в'язалась куди легше, ніж обговорення малюнків, що їх я машинально переглядав. А ту частину бесіди, де брала участь міс Ферлі, я пам'ятаю так виразно, мов це було всього кілька годин тому.
Так! Признаюсь, що з першого ж дня я зачарувався нею, дозволив собі забутись, забув про своє становище. Найпростіше її запитання: «Як тримати олівця? Як змішувати фарби?», найменша зміна у виразі її чудових очей, спрямованих на мене з таким серйозним бажанням навчитися всього, чого я міг навчити, й осягти все, що я міг показати,— притягували до себе мою увагу незрівнянно дужче, ніж найгарніші краєвиди, повз які ми проїжджали, ніж найефектніша гра світла й тіні над хвилястою рівниною та пологим берегом моря. Чи не дивно, що завжди, за будь-яких обставин довколишній речовий світ так мало впливає на наші серця й душі? Тільки в книжках, а не в дійсності, ми йдемо до природи шукати втіхи у горі чи суголосся в радості. Захоплення її чарами, так щедро й красномовно оспіване у віршах сучасних поетів, не є вродженою життєвою необхідністю навіть найкращих із нас. Ми не захоплюємося природою змалку. Неосвічені люди не мають такої здатності. Хто проводить життя серед вічно змінних чудес моря й суходолу, звичайно буває нечутливим до чудес природи, якщо вони не мають прямого відношення до їхнього покликання в житті. Наша здатність сприймати красу довколишнього світу є, щиро кажу чи, набутком нашої спільної культури. Часто ми пізнаємо цю красу лише через мистецтво. І то тільки в ті хвилини, коли ми не займаємося нічим іншим, коли ніщо нас не відволікає. Все, що може осягнути наша думка, все, що може пізнати наша душа, можна здобути з однаковою певністю, з однаковою користю і втіхою для нас і серед найубогішої, і серед найбагатшої природи, яка тільки буває на землі. Можливо, причину того, що в людині відсутня вроджена любов до матері природи, слід шукати у величезній різниці між особистою долею людини і долею її земної оселі. Найвищим горам судилося щезнути в пітьмі часів, найменшому порухові людської душі призначене безсмертя.
Мало не три години тривала наша прогулянка, поки наша коляса знову в'їхала у ворота ліммеріджського дому.
Коли
