Жінка у білому - Вилки Коллінз

— Я щойно бачив її, містере Ферлі, й запевняю вас...

Він урвав мене на півслові, по-страдницьки заплющивши очі й піднісши благально білу руку. Я вражено замовк. Вередливий голос зволив прокаркати:

— Прошу, даруйте мені, але чи не могли б ви спробувати говорити тихіш? Мої нещасні нерви в такому стані, що я неймовірно страждаю від кожного голосного звуку. Ви вже вибачте сердешному каліці. Кажу вам просто те, що моє прикре нездоров'я змушує мене говорити кожному, хто до мене приходить. Так-так. То вам справді подобається ваша кімната?

— Я навіть бажати не смів би чогось гарнішого й затишнішого, — відповів я, стишуючи голос і починаючи розуміти, що нерви містера Ферлі та його примхи — одне й те саме.

— То я радий. Ви переконаєтеся, містере Гартрайт, що в цьому домі художники тішаться належною шаною. Тут би не зазнаєте звичайного варварського ставлення англійців до митця, до його місця в суспільстві. Замолоду я стільки років пробув за кордоном, що скинув із себе грубу оболонку цих острів'янських передсудів. Хотілося б мені сказати те саме й про дрібне дворянство — осоружне слово, та я мушу його вжити, — атож, про дрібне дворянство, моїх сусідів. Вони невиправні варвари в питаннях мистецтва, містере Гартрайт. Запевняю вас, ці люди повитріщали б очі, коли б побачили, як Карл П'ятий[1] подає пензлі Тіціанові. Будьте ласкаві, поставте ось цю тацю з монетами в оту шафку й подайте мені іншу. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-яке зусилля коштує мені невимовних страждань... Так, оцю. Дякую.

Як ілюстрація до щойно проголошеної ним вільнодумної теорії соціальної рівності цей холоднокровний наказ містера Ферлі мене вельми розвеселив. Я поставив тацю в шафку і якнайчемніше подав йому іншу. Він зараз же почав перебирати монети, чистити їх маленькими пензликами, і весь час, поки розмовляв зі мною, бавився, млосно милувався ними.

— Тисячу разів дякую і тисячу разів перепрошую. Ви любите старовинні монети? Так? Дуже радий, що наші з вами смаки збігаються ще в одному, окрім мистецтва. Ну, а щодо умов нашої грошової угоди — як, вони вас задовольняють?

— Цілком, містере Ферлі.

— Дуже радий. Що ще?.. Ага, згадав. Стосово моїх турбот про ваш добробут, які ви милостиво згодилися прийняти за те, що дозволяєте мені користуватись вашими досягненнями в малярстві. Мій камердинер зайде до вас наприкінці тижня довідатись, чи нема у вас яких побажань. І — що ще? Чудасія, правда? Мені ще стільки всякого треба було вам сказати, а я, здається, все забув. Вам не тяжко смикнути за шнурок? У тому кутку. Отак. Дякую.

Я подзвонив, і з'явився інший слуга, якого я ще не бачив: чужинець із мовби приклеєною усмішкою та прилизаним волоссям. Лакей від голови до п'ят.

— Луї, — звернувся до слуги містер Ферлі, сонливо чистячи нігті одним із своїх малесеньких пензликів для монет, — сьогодні вранці я записав дещо на моїх табличках. Знайдіть таблички. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Боюсь, що я вам набрид.

Я тільки хотів відповісти, як він стомлено заплющив очі, а що він і справді таки набрид мені, то я мовчки задивився на Рафаелеву мадонну.

Тим часом лакей вийшов з кімнати й повернувся з книжечкою в оправі із слонокості. Містер Ферлі з легким зітханням пробудився, однією рукою розгорнув книжечку, а другою підніс догори малесенького пензлика — знак лакеєві чекати подальших розпоряджень.

— Так. Саме так! — мовив містер Ферлі, порадившись із табличками. — Луї, подайте он ту теку. — І показав на теки, що лежали на поличках червоного дерева біля вікна. — Ні, не ту. Не з зеленою спинкою! В ній гравюри Рембрандта, містере Гартрайт. Ви любите гравюри? Справді? Я такий радий, що наші смаки і в цьому збіглися... Тека з червоною спинкою, Луї. Не впустіть її!.. Ви не можете собі уявити, містере Гартрайт, яких я зазнав би мук, коли б Луї впустив ту теку. А вона не впаде зі стільця? Ви гадаєте, що вона не впаде, містере Гартрайт? Справді? Я такий радий. Зробіть мені таку ласку, погляньте на ці малюнки, якщо ви й справді вважаєте, що їм нічого не загрожує... Луї, ідіть собі. І що ви за осел! Чи ви не бачите, що я тримаю таблички? Може, ви думаєте, що мені хочеться їх тримати? І чом не забрати таблички без мого нагадування?.. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Ці слуги такі віслюки, чи не правда? Скажіть же, як подобаються вам ці малюнки? З розпродажу вони надійшли в жахливому стані — мені здавалося, що вони тхнуть руками тих страшних крамарів, торговців картинами... Можете ви взятися за них?

Хоча нерви мої були не досить чулі, щоб я міг розрізнити запах плебейських пальців, який так вразив нюх містера Ферлі, мій смак був достатньо розвинений, і я, погортавши малюнки, віддав їм належне. Здебільшого це були чудові зразки англійських акварелей, і вони, звісно, заслуговували дбайливішого догляду з боку їхніх колишніх господарів.

— Цим малюнкам, — почав я, — треба дати лад. Як на мене, вони дуже цінні...

— Перепрошую, — урвав мене містер Ферлі. — Ви не заперечуватимете, якщо я слухатиму вас із заплющеними очима? Навіть це світло ріже мені очі. Так?

— Я хотів сказати, що малюнки заслуговують, щоб на них потратити час і зусилля...

Зненацька містер Ферлі знов розплющив очі й почав безпорадно поводити ними в напрямку вікна.

— Благаю, вибачте мені, містере Гартрайт, — прошелестів він, — але мені почулися голоси якихось жахливих дітей в саду — у моїм саду! Там, під вікнами...

— Я нічого не чув, містере Ферлі.

— Зробіть ласку — досі ви були такі поблажливі до моїх бідних нервів, — зробіть ласку, підніміть трішечки крайчик фіранки... Тільки щоб не впало на мене сонце, містере Гартрайт! Підняли фіранку? Так? Будьте ласкаві, вигляньте в сад, переконайтеся...

Я уволив і цю його волю. Сад був огороджений глухим муром. Жодної душі не видно було в тому священному закутку. Я сповістив містера Ферлі про цей радісний факт.

— Тисячу разів дякую. Приверзлось, мабуть. Хвалити бога, в домі нема ніяких дітей, але ж слуги (ці люди народжуються без нервів!), бува, підохочують сільських дітей. Що за шибеники ті діти! Господи, які шибеники! Признатися вам, містере Гартрайт? Я так хотів би вдосконалити їхню конструкцію! От ніби