Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Що ж, може, воно й так, — неохоче погодився Мудренджер. — Можливо, життя й справді здаватиметься довшим, коли буде сповнене всіляких злигоднів та халепи. Та тільки кому ж воно потрібне, таке злиденне життя?
— Ну, приміром, мені,— відказав Данбар.
— Навіщо?
— А де ти в біса бачив якесь інше життя?!
5. Вождь Зелений Вуж
Док Дайлік мешкав у сірому плямистому наметі разом із Вождем Зеленим Вужем, якого він боявся і зневажав.
— Уявляю собі його печінку, — буркотів Док Дайлік.
— Краще б ти уявив собі мою печінку, — радив йому Йоссар’ян.
— Із твоєю печінкою все гаразд.
— Це лиш показує, як багато ти ще не знаєш, — зблефував Йоссар’ян і розповів про підозрілі кольки в печінці, що так стривожили сестру Качкіт і сестру Занудер, а також усіх лікарів у шпиталі, бо кольки не прогресували в жовтяницю й не минали самі по собі.
Док Дайлік і оком не зморгнув.
— Тобі здається, що в тебе щось негаразд?! — перепитав він. — Що ж тоді казати про мене? Ой, якби ти тільки був у моїм кабінеті, коли до мене прийшли ті двоє молодят!
— Яких іще молодят?
— А тих, що одного чудового дня зайшли до моєї консультації. Невже я не розказував? Молодичка була хоч куди.
Приміщення консультації Дока Дайліка теж було хоч куди. Приймальню прикрашав акваріум із золотими рибками та цілком пристойні, хоча й дешеві, меблі. Все, що було можна, в тому числі і золотих рибок, Док Дайлік придбав у кредит. На все інше він добув грошей у скупердяїв родичів, пообіцявши їм участь у майбутніх прибутках. Його консультація була розташована в двоквартирній дерев’яній халупі на Стейтен-Айленді, всього за чотири квартали від паромного причалу і лише за квартал на південь од критого ринку, трьох жіночих перукарень та двох аптек із шахраями провізорами. До того ж будинок стояв на розі двох вулиць — здавалося б, куди краще, особливо, коли нема пожежі! Та ба! Приплив нового люду був незначний, а старожили за звичкою звертались тільки до тих лікарів, з якими вже давно мали справу. Одне слово, купа рахунків швидко зростала, і незабаром Док Дайлік став перед необхідністю розлучитися з найулюбленішим медичним знаряддям: спочатку забрали арифмометр, потім друкарську машинку… Золоті рибки повиздихали з голоду. На щастя, коли, сказати б, далі вже було нікуди, вибухнула війна.
— Це був дар божий! — урочисто визнав Док Дайлік. — Більшість лікарів незабаром опинились на військовій службі, і дуже скоро мої справи пішли на славу. Та обставина, що кабінет мій був розташований на розі, почала нарешті працювати на мене, і незабаром я вже не був у змозі прийняти всіх пацієнтів, що до мене приходили. Я домовився з двома провізорами і завдяки цьому значно підвищив свої гонорари. Сусідство з жіночими перукарнями давало мені по два-три аборти на тиждень. Годі було і мріяти про щось краще, та поглянь, що сталося далі. Раптом, ні сіло ні впало, з призивної комісії присилають якогось типа, щоб він мене оглянув. Я зроду перебуваю в запасі четвертої категорії. Колись сам ретельно обстежив себе і дійшов висновку, що для військової служби аж ніяк не годжуся. І ти думаєш, мого слова було досить? Нічого подібного! Хай навіть я сам лікар і підтримував добрі стосунки з окружним медичним товариством та місцевим бюро сприяння бізнесу! Вони прислали того телепня, щоб пересвідчитися, чи справді в мене ногу ампутовано до стегна і чи справді я прикутий до ліжка невиліковним ревматичним артритом. Ах, Йоссар’яне, Йоссар’яне, ми з тобою живемо в добу суцільної недовіри й занепаду духовних цінностей. Це — жахливо! — вигукнув Док Дайлік патетичним голосом, що тремтів од глибокого й щирого хвилювання. — Як це жахливо, коли не вірять уже й слову лікаря, що практикує з державною ліцензією! І хто не вірить?! Його власна улюблена батьківщина!
Дока Дайліка призвали в армію й доставили на П’яносу, де призначили лікарем льотної частини, хоча нічого в світі він не боявся так, як літати.
— А якої болячки мені шукати в літаку? — мовив він, ображено кліпаючи своїми короткозорими карими, схожими на намистинки, очицями. — Моя халепа знайде мене й на землі. Як ота незаймана дівчина, що ніяк не могла завагітніти. Я, здається, вже розповідав…
— Яка ще незаймана дівчина? — здивувався Йоссар’ян. — Ти згадував про якусь молодичку, що…
— От про неї й мова… Обоє вони були майже діти… Побрались десь із рік тому і от зайшли до мене, без усякого запису. Коли б ти її тільки бачив! Таке собі лагідне, молоденьке телятко… А гарнюсінька! Вона аж зашарілася, коли я запитав її про місячні… Ні, я її довіку не забуду. Тілом вона була, як оті богині, а на шиї такий собі ланцюжок з іконкою святого Антонія — він дуже до речі вмостився в неї між персами… А які перса! Я таких зроду не бачив, ой-ой-ой!
«Ой яка спокуса для святого Антонія!» — пожартував я просто так, щоб її трохи розважити.
«Святого Антонія? — перепитує її чоловік. — Хто це — святий Антоній?»
«Запитайте, — кажу, — в своєї дружини, вона сама вам, певно, скаже, хто такий святий Антоній».
«Хто такий святий Антоній?» — питає він. А вона йому:
«Хто?»
«Святий Антоній».
«Святий Антоній? — перепитує вона. — А хто такий святий Антоній?»
Я запросив її до кабінету, а коли оглянув, виявилося, що вона ще незаймана. Поки вона одягалася, я мерщій побіг до чоловіка: несила було дивитись, як вона надіває свого пояса та пришпилює до нього панчохи!
«Щоночі! — похвалився він, коли я його спитав. — Я ще жодної ночі не пропустив! — повторює цей мудрак. І наче не бреше. — А часом я це їй роблю й уранці, перед самим сніданком, а потім ми біжимо на роботу», — далі хвалиться він.
Було лиш одне пояснення, і коли вона зайшла до кабінету, я їм продемонстрував усе, що треба, на гумових ляльках. У мене є спеціальні дві ляльки, з усіма органами, чоловічої й
