Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

Кипарис не росте там, де живуть люди, але саме ним прикрашають палаци. У травні кипарис ніби копіює голос дощу, – як гарно.

Туя – невеличке дерево. Навіть на молодому листі кінчики червоні, все воно повернуте в один бік, а квіточки засохлі, схожі на шкаралупу цикади.

Дерево асунаро[61] у нас не росте, лише ті паломники, які побували на «Священній горі», знають це дерево. Вони несуть його в руках, проте мені воно не подобається, навіть торкатися не хочеться. Але чому ж так назвали це дерево – «Завтра будеш!», і чому завтра? Це ж пусті обіцянки. Ой, мабуть, я занадто допитлива…

Дерево «мишачі колобки»,[62] – його не можна порівнювати з іншими звичайними деревами, адже, навіть судячи з самої назви, воно має бути дуже маленьким. І справді, листя у нього малесеньке.

Також гарні дерева: ясенка, гірський померанець та гірська груша.

Дерево шіі[63] – вічнозелене дерево. У світі багато вічнозелених дерев, але завжди, коли треба навести приклад, згадують чомусь саме його.

Білий дуб – дерево, яке ховається глибоко в горах, його можна побачити, лише коли ним фарбують одежу для сановників другого чи третього рангів. Тому і не можна сказати, наскільки він прекрасний та могутній. Але кажуть люди, що він такий білий, неначе стоїть увесь в снігу. Дивлячись на нього, одразу мимоволі згадуєш Сусано О-но мікото,[64] коли він подорожував до країни Ідзу, або ж вірші Хітомаро.

Завжди, коли почуєш від когось про щось прекрасне, то вже не можеш про це забути – хоч то трави чи дерева, птахи чи мурахи.

Дерево юдзуріха[65] з зеленим глянцевим листям і червонуватими живцями – дещо дивне, але також гарне. У звичайний день це дерево зовсім не помічають, проте перед Новим роком його завжди використовують. На нього кладуть підношення для померлих, а на другий день Нового року кладуть біля тієї їжі, яка має допомогти укріпити зуби, щоб довго жити. Навіть була складена пісня:

Гарне дерево дуб, воно священне. Вважається, що саме в ньому живе бог-хранитель усіх дерев. Цікаво, що і начальників варти теж називають кашіваґі – «дубами».

Пальма не дуже гарне дерево, проте вона – в китайському стилі, а тому поблизу бідних домівок її не побачиш.

Папуга, хоч птах і чужоземний, але мені дуже подобається.

Соловей. Бекас. Міякодорі[66] – «столична пташка».

Чиж. Мухоловка.

Красиво співає кулик, коли кличе свою подружку.

Очеретянка, яка буває різних видів, теж гарна пташка. Недолік її в тому, що вона не співає вночі.

Солов’я прославляють у поезії.

Гарний і писк курчати.

Красиві морські птахи.

Гірський фазан, коли плаче за своєю подругою, кажуть, може заспокоїтися, лише якщо побачить своє відображення в дзеркалі.

Журавель має зухвалий вигляд, але його спів, що лунає аж у піднебессі, – чудовий. Горобець із червоним ротиком. Самець чорноголового дубоноса. Пташка-майстриня.

Чапля зовсім негарна на вигляд. І очі в неї злі, і, взагалі, немає в ній нічого привабливого, але ж у пісні сказано, що «у лісах Юруґі ніхто не залишається самотнім, навіть чапля шукає подругу…».

Також хвилюють моє серце качки-мандаринки. Вони такі милі, особливо коли одна одній струшують іній з крил.

Сумно стає, коли здалеку долинає раптом крик диких гусей.

Гарний також лелека.

Коли хтось одягнений у білу накидку, а під нею – блідо-лілове кімоно.

Сироп із солодкої лози з дрібно нарізаним льодом у новій металевій чашці.

Сливовий квіт під снігом.

Коли малеча їсть полуницю.

Чотки з кришталю.

Цвіркун, мармуровий цвіркун, «комаха-ткач», коник, метелик, «комаха – бита шкаралупа», світляк, – ось що красиво.

Міномуші – «комаха в солом`яному плащі» нагадує мені дуже сумну історію: її батько був чортом, а тому мати налякана тим, що її дитина теж буде страшною потворою, закутала її в солом`яне лахміття і сказала: «Я обов`язково повернусь, коли повіє осінній вітер. Почекай мене тут», – а сама втекла. Проте комаха не знає про це і кожного восьмого місяця року, коли налітає осінній вітер, жалібно кличе свою матір: «Чі-чі!». Ну хіба не шкода її?

Цикади.

Шкода мені також жука нукадзукі – «жука-уклінника».[67]

У його маленькому серці таїться велика любов до Будди, а тому він завжди, коли йде, кланяється. Якщо десь у темному місці раптом почуєте постукування, це він – «жук-уклінник».

А ось муха викликає в мене найнеприємніші почуття. Огидна комаха. Вона повзає по тобі, сідає своїми мокрими лапками на обличчя. А трапляється, що й людині дають таке саме ім`я – Хае (муха), тоді все своє життя вона буде страждати від цього.

До чого ж милі літні комахи! Буває, вночі запалиш світло, читаєш, аж раптом залетить метелик і літає перед очима, – ну хіба не чудово!

Мурахи не дуже красиві комахи, проте такі легкі, що навіть здатні бігати по воді. Цікаво за ними спостерігати!

У липні трапляються дні, коли йде сильний дощ, віє вітер, стає прохолодно – одразу забуваєш про віяло…

Але тоді так приємно подрімати вдень, накрившись власним кімоно, яке ще зберігає легенький запах поту.

Людина з поганим волоссям, одягнена в кімоно з білим візерунком.

Коли щось написано поганим почерком на червоному папері.

Сніг на убогій хатині. Проте ще гірше, коли до неї потрапляє місячне світло.

У ніч, коли яскраво світить місяць, видно повозку без даху, а в ній упряжений бик чудового карамельного кольору.

Коли зустрічаєш літню жінку з великим животом, яка при цьому ще й важко дихає.

Або коли вже немолода жінка взяла собі молоденького чоловіка, – це і так огидно. Більше того, вона ще й жаліється, що він зраджує її з молодицею, ревнує його…

Або ще таке, коли старий з бородою