Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Канья[11], мілонґа[12], жіноцтво, підбадьорливе лайливе слово з уст Росендо, його поплескування по плечу, яке я був схильний тлумачити як вияв дружнього почуття, — одне слово, я почував себе щасливим понад усяку міру. Моя партнерка в танцях була надзвичайно чутливою — здавалося, вона вгадує кожен мій рух. Танго робило з нами все, що хотіло, — і розслаблювало, і п’янило, і відпускало, і знову втягувало у свій ритм. Ось у такому сп’янінні перебували тоді ми всі, наче нам снився чудовий сон, коли раптом мені здалося, що музика заграла гучніше, бо до неї вже додалося бренькання гітар у фургоні, що наближався. Потім вітер, який приніс нам ті звуки, повернув в іншому напрямку, і я знову відчув ритми свого тіла й ритми тіла моєї партнерки, й розмови, що точилися під час танцю. Проте через певний час хтось загупав у двері і почувся чийсь владний голос. Потім — тиша, далі гуркіт — двері від потужного поштовху розчинилися навстіж, і до приміщення увійшов чоловік. Він був схожий на свій голос.
Для нас він іще був не Франсиско Реалем, а високим і дужим чоловіком, одягненим у все чорне, з брунатним шарфом, перекинутим через плече. Пам’ятаю, що обличчя з трохи випнутими вилицями було схоже на індіанське.
Мене вдарило однією стулкою дверей, коли вони розчахнулися. Від несподіванки я суто машинально вліпив йому лівою рукою ляпаса, а правою вхопився за гострий ніж, який носив під лівою пахвою, у кишені камізельки. Але недовго я стояв у такій войовничій позі. Прибулець, з метою відразу показати, хто він є, викинув уперед руки й відтрутив мене вбік, мов якусь дрібну перешкоду на своєму шляху. Я так і залишився стовбичити позаду, тримаючи руку в кишені камізельки і стискаючи тепер уже непотрібну зброю. А Франсиско посунув далі вперед, мовби нічого й не сталося. Він ішов і був вищий за всіх, кого відштовхував зі свого шляху й кого ніби не бачив. Перші — а там були одні італійці-розтелепи — наполохано віялом розступилися перед ним. Але так тривало недовго. У наступній групі вже стояв напоготові Англієць, і перш ніж чужинець доторкнувся рукою до його плеча, він ударив його плазом свого ножа. Варто було присутнім побачити цей удар, і тут уже всі дали волю рукам. Приміщення було досить довге, і його проводжали, наче Христа, майже з кінця в кінець, стусанами, свистом та плювками. Спочатку його лише штовхали, але, бачачи, що він не дає здачі, його стали ляскати по щоках розкритою долонею або легко хльоскати шарфом, ніби глузуючи з нього. Схоже, його хотіли зберегти для Росендо, що, як і раніше, стояв, прихилившись спиною до стіни в самій глибині приміщення, нічого не кажучи й навіть не зворухнувшись. Він лише раз у раз нервово затягувався сигаретою, ніби вже переживав ту сцену, яку ми мали незабаром побачити. Різник зрештою опинився перед ним, закривавлений, проте незворушний, ніби винесений до нього хвилями кпинів і глузувань. Освистаний, побитий, обпльований, він заговорив лише тоді, коли опинився перед Росендо. Він подивився на нього, втер обличчя рукою і промовив такі слова:
— Я — Франсиско Реаль на прізвисько Різник. Я дозволив цим нікчемним недоноскам підняти на себе руку лише тому, що мені немає до них діла, бо я шукаю чоловіка. До мене дійшли чутки, що в цій глушині є справжній майстер битви на ножах, лютий, як чортяка, і що звуть його Птахолов. Я хочу з ним зустрітися, щоб він навчив мене, нікчему жалюгідного, яким має бути чоловік, наділений відвагою та честю.
Так він сказав, не відводячи погляду від Росендо. Тепер у його правій руці блищав великий ніж, який він, мабуть, досі ховав у рукаві. Ті, котрі штовхали його, тепер відступили назад, утворивши відкритий простір, і всі ми мовчки дивилися на цих двох. Навіть сліпий мулат, який цигикав на скрипці, обернув свою мармизу в той бік.
Тут я почув, що люди позад мене заворушились, і побачив, як у дверях з’явилися шестеро чи семеро чоловіків, які належали до почту Різника. Найстарший серед них, схожий на селянина, засмаглий, із посивілими вусами, вийшов уперед і, мабуть, приголомшений видовищем стількох жінок і яскравим світлом, шанобливо скинув капелюха. Інші насторожено пильнували, готові втрутитись, якщо гра буде нечистою.
А що тим часом відбувалося з Росендо, чому він не покаже цьому нахабі, де раки зимують? Він і далі мовчав, не підводячи погляду. Сигарету він уже чи то виплюнув, чи вона сама випала йому з рота. Зрештою він спромігся на кілька слів, але промовив їх так тихо, що ми, ті, хто стояв на протилежному боці салону, не почули нічого. Франсиско Реаль кидав йому виклик, а він у відповідь белькотів щось незрозуміле. І тоді хлопчисько, з новоприбулих, почав свистіти. Луханера поглянула на нього з ненавистю і стала проштовхуватися крізь натовп хлопців і дівчат, утворюючи за собою широкий прохід. Так вона добулася до свого чоловіка, сунула руку йому за пазуху, дістала звідти оголений ніж і подала йому його з такими словами:
— Росендо, я вірю, що ти йому зараз покажеш.
Під самим дахом був отвір у вигляді видовженого вікна, що дивився на річку. Росендо взяв ніж обома руками й оглянув його таким поглядом, ніби не впізнавав. Зненацька він відхилився назад, і ніж вилетів назовні крізь отвір, потонувши у
