Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

П’яний мугикає собі далі, ніхто не звертає на нього уваги.

Можна уявити собі апофеоз загальної радості. Біллові тиснуть руку, вихваляють його й частують віскі. Хтось помічає, що на його револьвері немає позначок, і пропонує вибити одну, щоб позначити смерть Вільяґрана. Малюк Біллі забирає собі наваху вбитого, але каже, що позначати вбитих мексиканців було б надто великою для них честю. Але Біллові й цього мало. Коли сутеніє, він розстеляє свою ковдру біля трупа й спить там до світанку — нехай усі дивляться.

Убивства знічев’я

Починаючи з того щасливого пострілу (у свої чотирнадцять років), народився Малюк Біллі Герой і помер Білл Гаріґен, утікач із в’язниці. Хлопчисько, що грабував людей у клоаках і нетрищах Нью-Йорка, став ковбоєм, що чинив розбій на кордоні. Він навчився чудово їздити верхи; навчився триматися в сідлі прямо, як це роблять у Вайомінґу чи в Техасі, а не відкидаючи тіло назад, як їздять в Ореґоні чи в Каліфорнії. Йому так і не вдалося дотягтися до власного легендарного образу, але він був до нього дуже близький. У ковбої залишилося щось від дрібного нью-йоркського злодія; він переніс на мексиканців ту ненависть, яку раніше йому вселяли негри, але його останніми словами були (брудні) слова, промовлені іспанською мовою. Він опанував мандрівне мистецтво торгувати худобою. Опанував також інше мистецтво — набагато складніше — підкоряти собі людей. І перше, й друге допомогли йому стати успішним злодієм у крадіжці худоби та коней. Іноді його манили до себе гітари та борделі Мехіко.

Кидаючи зухвалий виклик сну, він улаштовував велелюдні оргії, які тривали по чотири дні й чотири ночі. А коли оргія йому набридала, він оплачував свої рахунки кулями. Доки палець на спусковому гачку його не підводив, він був найзловіснішим (і, мабуть, найнікчемнішим і найсамотнішим) ковбоєм на цьому кордоні. Ґарет, друг Білла, шериф, який потім його вбив, сказав одного разу:

— Я багато тренувався у влучності стрільби, вбиваючи бізонів.

— А я тренувався ще наполегливіше, вбиваючи людей, — лагідно зауважив Малюк Біллі.

Подробиці встановити важко, але ми знаємо, що на його совісті було не менше двадцяти одного вбитого, «не рахуючи мексиканців». Протягом сімох надзвичайно небезпечних років він користувався такою розкішшю, як цілковита зневага до смерті.

Увечері 25 липня 1880 року Малюк Біллі скакав чвалом на своєму буланому коні по головній, або єдиній, вулиці форту Самнер. Спека була нестерпною, і ліхтарів ніхто не запалював; комісар Ґарет, який сидів у кріслі-гойдалці на галереї, вихопив револьвер і всадив йому кулю в живіт. Буланий не зупинився, а вершник упав на землю. Ґарет всадив йому другу кулю. Жителі села (знаючи, що поранений — Малюк Біллі) міцніше позачиняли свої вікна. Агонія тривала довго й супроводжувалася страхітливою блюзнірською лайкою. Сонце вже стояло високо в небі, коли до нього нарешті підійшли і забрали в нього зброю; Малюк Біллі був мертвий і нагадував купу покидьків, як і кожен труп.

Його поголили, обрядили в новий одяг і виставили для постраху та розваги у вітрині найкращого магазину.

Люди верхи та на бричках з’їздилися з усієї округи, щоб порадіти, дивлячись на труп. На третій день йому довелося накласти макіяж. А на четвертий його поховали в атмосфері тріумфу й радості.

Неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке

Підлим героєм цієї оповіді буде неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке, чиновник, злочинне зухвальство якого спричинило ганьбу і смерть володаря замку Ако{38} і який відмовився накласти на себе руки, як годиться людині шляхетній, коли настав час справедливої помсти. Проте він заслуговує на вдячність усього людства, бо розбудив у людях дорогоцінне почуття відданості і став негативною, але необхідною причиною безсмертного подвигу. Близько сотні романів, монографій, докторських дисертацій і опер присвячено тому діянню — не кажучи вже про захват, виражений у порцеляні, візерунчастому лазуриті та в художніх лакованих виробах. Згодилася для цієї мети й рухлива целулоїдна плівка, позаяк у Повчальній Історії Сорока Сімох Воїнів — так вона називається — японський кінематограф найчастіше знаходив своє натхнення. Детальне опрацювання відомого сюжету, палкий інтерес до нього цілком виправдані: його істина застосовна до кожного з нас.

Я йтиму за розповіддю Мітфорда{39}, який обминає характерні особливості місцевого колориту й зосереджує увагу на розвитку того славетного епізоду. Така похвальна відсутність «орієнталізму» наводить на думку, що йдеться про прямий переклад з японської мови.

Розв’язався шнурок

Давно минулої весни 1702 року вельможний володар замку Ако готувався гостинно прийняти імператорського посланця. Дві тисячі триста років придворного етикету (які починалися ще в добу міфології) надзвичайно ускладнили церемоніал такого прийому. Посланець репрезентував імператора, але він був лише його тінню або символом; цей нюанс було однаково недоречно як підкреслювати, так і пом’якшувати. Щоб запобігти помилкам, які легко могли стати фатальними, приїзду посланця передувала поява одного з чиновників двору Єдо{40} з повноваженнями церемоніймейстера. Закинутий далеко від придворних зручностей і приречений постійно жити в гірській глушині, що він, певно, сприймав як заслання, Кіра Котсуке-но-Суке віддавав свої розпорядження досить грубим тоном, іноді доходячи до нахабної брутальності. Володар замку, якого він повчав, намагався вдавати, ніби не помічає цих брутальних вихваток. Він не знав, як йому відповісти, а почуття дисципліни утримувало його від застосування сили. Одного ранку на черевику церемоніймейстера розв’язався шнурок, і той попросив, аби володар замку йому його зав’язав. Шляхетний лицар смиренно виконав це прохання, але душа його кипіла від обурення. Неґречний церемоніймейстер сказав йому, що він невиправний і що тільки тупий селюк міг зробити такий недоладний вузол. Володар замку вихопив меча й опустив його на голову нечеми. Той кинувся навтіки, цівка крові зачервонила йому лоб… Через кілька днів військовий трибунал засудив зловмисника, який поранив свого ближнього, до смертної кари через самогубство. На центральному подвір’ї замку Ако спорудили поміст, накритий червоним сукном, засуджений на смерть піднявся на нього, і йому подали кинджал, оздоблений золотом і дорогоцінним камінням. Він привселюдно визнав свою провину, роздягся до пояса й розпоров собі живіт двома ритуальними ударами ножа, померши як самурай, і глядачі, що стояли далі, не побачили навіть крові, бо вона капала на червоне сукно. Сивий воїн акуратно відтяв йому мечем голову: то був радник Кураносуке, його названий батько.

Удавана ганьба

Замок загиблого Такумі-но-Камі був конфіскований; його воїни розійшлися хто куди, родина розорилася й зубожіла, а ім’я його було прокляте. Проте пішла чутка, що в ніч після його вимушеного самогубства сорок сім його воїнів зібралися на