Три долi - Марко Вовчок

— Бувайте здоровi!

— Щасти боже!

Катря нiчого того не чула…

— Боже мiй, боже великий! — промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. — Боже мiй добрий!

Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: "не журись" та просить "забудь!".

— Нащо мене дурити? — говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Iваненка.

— Годi! Годi вже! — тiльки одмовляє.

Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, — дивиться та думає; а там як звелася — блiда, блiда!

— Що тобi, Катренько, що тобi?

— Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав… я тiльки подумала, я вiри не йму… i не йнятиму…

На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася — не слухала… усе вона собi думала i частенько на виду блiдла…

На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий — щодня йде. Коли було я за нею пiду собi — вона мене i не завважить наче; а заговорю до неї, "годi, годi!" — перехопить мене… у Любчики увiйде (я вже було усе веду її попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, постоїть та й додому вертається…

Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до неї й кинулися..

Сiла стара на лавцi, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь — змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.

— Та не так-то добре, — одказує мати, — як би серденько моє жадало!

— А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?

Катря, що все коло неї сидiла та трепеталась, при цiм словi як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:

— Де вiн? Де Якiв? — вимовила.

Стара її жалує, - говорить, що вiн хутко буде до неї, що здоровий… Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi…

— Коли буде вiн, скажiть менi! — просить стару Катря.

— Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй…

— Нема батька!

— То раненько прийде.

— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула.

— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже вiн?

Тодi їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!

— Господи милий! За що моєму дитятi щастя нема!

Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:

— Годi! Що се ви!

— Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя!

Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.

— Як пороблено? Хто йому поробив?

— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. — Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина… Слухайте ж усього горя мого!

— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така — що й летючi слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок — нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його…

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:

— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв… А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що, — сину, кажу тодi, не на моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi… Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв — я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню — йому жалю завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив… Дала вона якесь дання йому, — якiсь чари зачарувала…

Я, моя матiнко, рiки слiз вилила — благала: сину, оженися, — коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, — а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватiв — дiвчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася… А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мої очi яснi!" I з реготом пiшла собi — у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче… Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася — не схотiла жити там: вмовила чоловiка у