Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Ну, Настасіє Іванівно, — підморгуючи до нього, пошепки сказав граф, — ти тільки відтупай звіра, тобі Данило всипле.

— Я сам… не ликом шитий, — сказав Настасія Іванівна.

— Шшшш! — зашипів граф і обернувся до Семена.

— Наталію Іллівну бачив? — спитав він Семена. — Де вона?

— Вони з Петром Іллічем від Жарових бур'янів стали, — відповів Семен усміхаючись. — Теж, дами, а швору велику мають.

— А ти дивуєшся, Семене, як вона їздить… га? — сказав граф. — Хоч би й мужчині так!

— Чом би й не дивуватись? Сміливо, ловко!

— А Микола де? Над Лядовським верхом, чи що? — все пошепки питав граф.

— Так точно. Вже ж вони знають, де стати. Так тонко їзду знають, що ми з Данилом іноді дивом дивуємось, — казав Семен, знаючи, чим догодити панові.

— Гарно їздить, га? А на коні ж то який, га?

— Картину писати] Як нещодавно з Заварзинських бур'янів вигнали лиса. Вони переймати стали, від хащів, страх — кінь тисяча карбованців, а їздцеві ціни нема. Егеж, такого молодця пошукати!

— Пошукати… — повторив граф, очевидно жалкуючи, що кінчилась так скоро Семенова промова. — Пошукати, — сказав він, одгортаючи поли шубки і виймаючи табакерку.

— Недавно як від обідні в усій регалії вийшли, то Михайло он Сидорович… — Семен не доказав, почувши гамір гонів з підвиванням не більше як двох чи трьох гончаків, що ясно розлягався в тихому повітрі. Він, нахиливши голову, прислухався і мовчки погрозив панові. — На виводок натрапили… — прошепотів він, — просто на Лядовський повели.

Граф, забувши стерти усмішку з обличчя, дивився перед себе вдалину вздовж перемички і, не нюхаючи, тримав у руці табакерку. Слідом за гавканням собак стало чутно голос по вовкові, поданий у басовитий ріг Данила; зграя приєдналась до перших трьох собак, і чутно було, як заревіли, заливаючись, голоси гончаків, з тим особливим підвиванням, що правило за ознаку гонів по вовкові. Доїжджачі вже не порськали, а улюлюкали, і з-за всіх голосів вирізнявся голос Данила, то басовитий, то пронизливо тонкий. Данилів голос, здавалося, наповняв увесь ліс, виходив з лісу і звучав далеко в полі.

Прислухаючись кілька секунд мовчки, граф і його стременний упевнились, що гончаки розбилися на дві зграї: одна, більша, ревучи особливо гаряче, стала віддалятися, друга полетіла вздовж лісу стороною від графа, і при цій зграї було чутно улюлюкання Данила. Обоє ці гони зливалися, переливались, але обоє віддалялися. Семен зітхнув і нагнувся, щоб поправити шворку, в якій заплутався молодий пес; граф теж зітхнув і, помітивши у своїй руці табакерку, відкрив її і взяв пучку.

— Назад! — крикнув Семен на пса, який вийшов за узлісся. Граф здригнувся й упустив табакерку. Настасія Іванівна зліз, щоб підняти її.

Граф і Семен дивилися на нього. Раптом, як це часто буває, гамір гонів враз наблизився, наче ось уже перед самими ними були гавкаючі пащі собак і улюлюкання Данила.

Граф оглянувся і праворуч побачив Митьку, який витріщеними очима дивився на графа і, піднявши капелюха, показував уперед, на другий бік.

— Пильнуй! — закричав він таким голосом, що видно було, що це слово давно вже мучило його, просячись на язик. І помчав, випустивши собак у напрямі до графа.

Граф і Семен вилетіли з узлісся і ліворуч од себе побачили вовка, який, м'яко перевалюючись, тихим скоком підбігав лівіше від них до того ж таки узлісся, біля якого вони стояли. Собаки люто виснули і, зірвавшись зі шворок, полетіли до вовка повз ноги коней.

Вовк припинився, з зусиллям, як хворий на жабу, повернув свою лобату голову до собак і, так само м'яко перевалюючись, стрибнув один раз, другий і, махнувши поліном (хвостом), зник в узліссі. Тієї ж хвилини з протилежного узлісся з ревом, схожим на плач, розгублено вискочив один, другий, третій гончак, і вся зграя помчала полем, тим самим місцем, де проліз (пробіг) вовк. Услід за гончаками розсунулись кущі ліщини і з'явився бурий, почорнілий від поту кінь Данила. На довгій спині його клубком, падаючи вперед, сидів Данило без шапки з сивим, скуйовдженим волоссям над червоним, спітнілим обличчям.

— Улюлюлю, улюлю!.. — кричав він. Коли він побачив графа, в очах його сяйнула блискавка.

— Ж…! — крикнув він, погрожуючи піднятим гарапником графові.

— Про…ли вовка он!.. мисливці! — І ніби не удостоюючи збентеженого, зляканого графа дальшою розмовою, він з усією злістю, приготовленою на графа, ударив по запалих мокрих боках бурого коня і полетів за гончаками. Граф, як покараний, стояв оглядаючись і намагаючись усмішкою викликати в Семена жаль до свого становища. Але Семена вже не було: він в об'їзд через кущі переймав вовка від засіки. З двох боків, так само навперейми звірові мчали псарі. Та вовк пішов кущами і жоден мисливець не перехопив його.

V

Микола Ростов тимчасом стояв на своєму місці, чекаючи звіра. По наближенню і віддаленню гонів, по звуках голосів відомих йому собак, по наближенню, віддаленню і підвищенню голосів доїжджачих він почував те, що діялося в острові. Він знав, що в острові були прибулі (молоді) і здорові (старі) вовки; він знав, що гончаки розбились на дві зграї, що де-небудь цькували і що трапилось що-небудь недобре. Він кожної секунди чекав на свій бік звіра. Він робив тисячі різних припущень про те, як і з якого боку побіжить звір і як він цькуватиме його. Надія змінювалась розпачем. Кілька разів він звертався до бога з благанням про те, щоб вовк вийшов на нього; він молився з тим гарячим і совісливим почуттям, з яким моляться люди в час великого хвилювання, залежного від зовсім незначної причини. «Ну, хіба тобі важко, — казав він до бога, — зробити це для мене! Знаю, що ти великий і що гріх тебе просити про це; але, ради бога, зроби, щоб на мене виліз здоровий і щоб Карай на очах у дядечка, який он звідти дивиться, вліпився йому мертвою хваткою в горло». Тисячу разів за ці півгодини упертим, напруженим і неспокійним поглядом оглядав Ростов узлісся з двома рідкими дубами над осиковим підлісом, і яр з розмитим краєм, і шапку дядечка, що трошечки виднівся з-за куща праворуч.

«Ні, не буде цього щастя, — думав Ростов, — а хіба ж то важко! Не буде! Мені завжди, і в картах, і на війні, в усьому не щастить». Аустерліц і Долохов яскраво, але швидко змінюючись, мигали в його уяві. «Тільки б один раз у житті зацькувати старого вовка, і більше я не бажаю!» — думав він, напружуючи слух і зір, оглядаючись ліворуч і знову праворуч і