💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Читаємо онлайн Амадока - Софія Юріївна Андрухович
створювати доступ у сприйнятті до пережитого кимось, перетворювати словесні конструкції на життєвий досвід читача. Але пишучи у своїй розвідці про Кримського, Петров не використовує це вміння.

Агатангел Кримський належав до попередньої епохи — він народився на початку 1870-х років. Це була розтерзана суперечностями натура: надзвичайно складна, емоційна, схильна до самокатувань і нав’язливих станів. Численні неврози й комплекси, маніякальні стани насичували дивовижну пам’ять і здатність накопичувати інформацію. Або радше навпаки: цілковите невміння забути бодай щось спричиняло різкі перепади емоцій і зацикленість на ідеях і станах, призводило до бурхливих істерик.

Кримський сам не був певен, скількома мовами володіє. У різні періоди свого життя він називав числа у межах від 60 до 100 — західноевропейські і східні, мертві та сучасні. Він був сходознавцем, істориком, письменником, перекладачем, займався вивченням театру, релігії, літератури. Наслідком його небувалої працездатности стали сотні наукових праць, тисячі й тисячі списаних сторінок на теми семітології, ісламу, історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини, дослідження історії української мови і літератури, фольклору й етнографії. Він сам писав прозу й поезію і перекладав твори Антари, Омара Хаяма, Гафіза, Сааді, Фірдоусі, Міхрі-хатун.

За походженням він був кримським татарином, а однією з численних теорій, які обстоював, було його переконання щодо розумової обмежености й інтелектуальної нездатности представників тюркських народів. Водночас Кримський — не маючи в собі й краплини української крові — вирізнявся аж фізіологічно пристрасним українським патріотизмом. Це була жага, схожа на невтолену еротичну спрагу, болісну й хворобливу. Він сам усвідомлював надщербленість власних почувань і тяжінь і не припиняв страждати з цього приводу. Кримський писав про свою любов у художніх творах, обґрунтовував і обстоював її в публіцистичних текстах.

Він мав складні й відчужені стосунки з батьком, відчував сором і огиду щодо власної матері, яку вважав простакуватою, брудною й неосвіченою, з братом радикально розходився у світогляді і прозивав його «чорносотенцем», а його сестра тяжіла до релігійного фанатизму, регулярно впадаючи в трансові стани «танцю святого Вітта».

Репресуючи власну гомосексуальність, він забороняв собі почуття і стосунки з чоловіками, які його приваблювали. Він тужив за ними, западав у чорну пустельну муку, тяжко карав себе розумово й емоційно через потяг, який сам вважав хворим і забороненим. Кримський перекладав еротичну поезію Румі, Гафіза й Сааді, писав то жагучу, навісну еротичну лірику, яка несподівано виявлялася щирим захопленням розумовою величчю когось із колег або знайомих, то описував жахні тортури й покарання як для себе самого, так і для інших людей (особливо — жінок), які не втримались від спокуси занурення в еротичну насолоду, то розписував у власній прозі аргументи супроти одностатевої любови, відречення й аскезу героя, його самозаперечення.

Водночас звідкілясь узялася нав’язлива плітка про те, що Агатангел Кримський протягом всього життя був безумно й болісно закоханий у Лесю Українку.

Протягом багатьох років напівсліпому, безпорадному в побуті, немічному академікові Кримському був самозречено відданий його молодший на тридцять років учень і колега, помічник, секретар, читець і писар Микола Левченко. Кримський його навіть усиновив.

Під час процесу над націоналістично-терористичною організацією «Спілка визволення України» Микола Левченко заперечував будь-яку причетність Кримського до всього, що йому прагнули інкримінувати. Допит за допитом він стійко тримався своєї лінії: Кримський, — казав Левченко — найвірніший син радянського народу. Врешті молодому чоловікові показали власноруч написане зізнання Кримського про активну участь в СВУ. Секретар академіка обімлів: письмо, яке він знав не гірше від власного, таки належало його прибраному батькові.

Він зумів опанувати себе надзвичайним зусиллям волі й почав вивчати рукопис слово за словом, літера за літерою. Любов до людини — це уважність до особливостей її мови.

Врешті Левченко збагнув, що зізнання підроблене: з огляду на свої химерні лінгвістичні переконання Кримський ніколи не вживав слова «майже». Не вживав він і герундиву.

Левченка заслали на карельське Енґозеро, потім — на Чупу-пристань, тоді — до Сеґежа. Він тяжко працював, сподіваючись заслужити звільнення. Кожного літа Кримський, незважаючи на слабке здоров’я, долав велетенські відстані заради побачень зі своїм колишнім секретарем. Тим часом старий академік одружився з вагітною дружиною Левченка, щоб усиновити їхню дитину і дати їй власне прізвище.

Восени 1934 року Микола Левченко повернувся з ув’язнення. Його звільнили через психічну хворобу і повну нездатність працювати. Але ще того ж року він покінчив життя самогубством.

Агатангел Кримський помер 25 січня 1942 року у лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7 у віці 71 року.

Він був парадоксальним і суперечливим, немов готовий персонаж для творчости Віктора Домонтовича, продуманий автором у найменших деталях, навіть більше: явно гіперболізований. Домонтовича цікавила тема людської ірраціональности в усіх її виявах. Він знаходив її в характерах і вчинках історичних постатей, моделював в образах своїх персонажів, аналізував її вияви в масштабах масових рухів, революцій, політичних систем, вбачав її впливи на ту чи іншу історичну епоху і найдужче буяння знаходив на зламах епох. Ірраціональність Агатангела Кримського, що поставала з чудернацького сплетіння його рідкісних розумових здібностей, діяпазону життєвих зацікавлень і палання пристрастей, мала б усі шанси стати заманливим матеріялом для Домонтовича. Тим більше, що вони були знайомі особисто, що перетинались у коридорах і кабінетах Академії, в її інститутах і комісіях, музеях і лабораторіях, в Ботанічному й Акліматизаційному садах, в Астрономічній обсерваторії і на Біологічній станції, у бібліотеці, друкарні, архіві. Кримський був близьким другом двох наукових керівників Петрова-Домонтовича — Володимира Перетца й Андрія Лободи. Петров не міг би не захоплюватись цим світилом, не міг його не поважати — і водночас не міг не милуватись його ірраціональністю.

Одначе присвячений Кримському текст, над яким Петров працював 1928 року, зовсім інший, ніж можна було би сподіватись. Це чернетка рецензії на збірник давніх, ще дореволюційних статей академіка, які побачили світ того ж року. І ця чернетка виявляється раптом чимось кардинально іншим, ніж усе, що писав і в чому кохався до того моменту Петров. Кудись поділися його модернізм, його іронія і навіть парадоксальність. Думки чомусь відмовилися вилаштовуватись у стрункі й логічні послідовності, перестали приходити на допомогу епітети і метод тези-антитези-синтези не видавався в цьому випадку переконливим.

Після цитати з Лєніна йде цитата зі Сталіна, штамп налазить на штамп, притягнутий за вуха аргумент перекриває аргумент, який не налазить на голову. Сміховинність закидів справляє враження, що цей текст писала людина недалека, жорстока, озлоблена, позбавлена навіть натяку на почуття гумору.

Що сталося з людиною? Що людині довелося зробити з собою, зі своїм блискучим розумом, зі своїми смаками й переконаннями, зі своїми уявленнями про себе саму, про своє життя, про широту обріїв, Анрі де Реньє, Тому Кемпійського, Сковороду? Як змінилось ставлення

Відгуки про книгу Амадока - Софія Юріївна Андрухович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: