Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Ось, наприклад, одна з багатьох відмінностей між ними: Зеров був блискучим оратором, а Петров натомість скептично ставився до публічности. Він не міг її уникати, бо читання лекцій і виступи — невід’ємна частина наукової діяльности. Десь так він її сприймав — як додаток, необхідність, іноді — вимушеність. Привід для іронії, скепсису, важкого зітхання. Щось, що треба пережити.
Зеров натомість виступами насолоджувався. Якщо вони й не були його метою, то джерелом радости, натхнення, ідей, дзеркалом і двигуном уже напевно були.
У всіх спогадах про Зерова його талант до публічних виступів підкреслено й виділено. Ці фрагменти спогадів — особливо піднесені, екзальтовані. Найбільш насичені епітетами, суперлятивами. Очевидно, що такі ознаки свідчать про перебільшення. Але коли десятки свідків перебільшують той самий момент — це про щось свідчить.
Говорять про те, що він абсолютно нічим не вирізнявся зовні: середнього зросту, круглолиций, усміхнений, зі світлою чуприною, зачесаною назад, з блакитними очима. Про зіпсовані зуби ми вже знаємо. Зіпсовані зуби заважали дикції: Зеров шепелявив. Шепелявий оратор.
Але натомість — тембр голосу. О, це вже ближче до теми. Приємний для вух, милозвучний тенор (на противагу «скрипучому голосу» й «вередливому тону» Петрова). Вміння володіти інтонаціями. Ймовірно, майстерне застосування риторичних прийомів: він же явно простудіював теорію ораторського мистецтва у своїх античних улюбленців. Це могло бути хіба додатковим засобом, інструментом: його виступи були магічними, бо вони були спонтанними. Навіть незважаючи на те, що він до них щоразу готувався. Готувався до кожної теми, незалежно від того, скільки разів уже про неї говорив. Щоразу додавав і знаходив щось нове, щоразу траплялись нові відкриття, оголювався новий зріз, робився новий наголос, проявлявся новий акцент, несподівана паралель, ще глибший аналіз. І, скільки б разів не відчитував тему, як би ретельно не готувався, — говорячи, сам захоплювався нею, ніби вперше. Очі починали сяяти, жестикуляція ставала дедалі жвавішою. Він не входив у несамовитий раж, у транс, завжди залишаючись зі слухачами: вони переживали подію разом, разом проживали осяяння, разом поєднували безліч розрізнених точок на різних площинах: історичні обставини, походження, впливи, деталі життєпису, художні засоби, ідеї, форма і зміст, творчий підхід, вплив хвороби на творчість, любовні історії, внесок і збереження пам’яти.
Він цитував із голови цілими сторінками і різними мовами. Він вперше відкривав для студентів імена і твори українських авторів, про існування яких вони не здогадувались і близько. Він систематизував і вписував у цілісну картину. Раптом фрагментарні й випадкові течії, школи й угруповання, окремі письменники вилаштувались у струнку й логічну, хоча й невимовно складну, конфігурацію, відкривши нову перспективу — у процес становлення і тривання української літератури та його вписаність у загальноевропейську тяглість.
У спогадах студентів повсякчас трапляється момент, пов’язаний із пережитим здивуванням, майже шоком: з того, що в очах багатьох справляло враження невиразних і розірваних, вторинних клаптів, анемічного наслідування російської або польської літератури з рідкісними спалахами справді сильних імен, Зеров вилущував тонкощі й цілість, які викликали щось дуже схоже на гордощі. Виявлялося, що, впевнені, ніби давно вже знають усе про українську літературу, вони насправді навіть не знали, що ця література існує.
Кожну лекцію він починав із легкої бесіди. Вів діялог зі студентами на принагідні теми: про погоду, архітектуру, концерти, свята, рівень води у Дніпрі, лосів у Голосіївському лісі. Ті, що знали його, не могли надивуватись із всеохопної ерудиції. Його пам’ять зберігала цілі ландшафти інформації, глибокі поклади знань, і виловлювала необхідне, комбінуючи між собою окремі фрагменти, щоб створити цілісну замальовку. Так, проминаючи давній храм у чужому місті, він починав розповідати історію його створення: називав імена фундаторів, описував плани архітекторів, перелічував матеріяли, використані на ті чи інші елементи будівлі, і випадки, пов’язані з нею в різні періоди. Ця інформація походила з різних джерел, і, щойно поглянувши на споруду, Зеров знаходив її у глибинах пам’яти, сполучав відомості й подавав слухачеві готову історію.
Він міг говорити про причини хвороб київських пірамідальних тополь, про звиродніння сеттерів-ґордонів, про бруківку на Фундуклеївській вулиці. Але найдужче його цікавила література: порівняння перекладів, конотації, відтінки, способи римування, віршові розміри, психологія творчости, історія і критика, впливи, причини і взаємозв’язки. Він не припиняв вчити мови, не припиняв складати плани й проєкти і не припиняв їх реалізовувати. Навіть перед розстрілом, у концтаборі на Соловках, Зеров продовжував перекладати — «Енеїду», «Гайавату», «Бориса Ґодунова». Збирався сідати за Ґете і Шекспіра, перед тим «привівши в систему» англійську з німецькою.
Лінгвістка з Харкова, яка вірила, що Зеров був багато років у неї закоханий, розповідала у листах до мовознавця Шевельова про осінній вечір, коли втрьох — вона, її чоловік і Зеров — гуляли харківським парком, читаючи напам’ять поезію. Чоловік був арбітром. Вони йшли серед кленів і каштанів, серед клумб з айстрами, навколо озерця, сиділи серед заростів на зваленому стовбурі дерева, а навколо них намотувала кола собака (доберман-пінчер на ім’я Ласка), і змагалися, хто знає більше російських віршів. Коли і Зеров, і Людмила розповіли по 40 поезій, арбітр запропонував оголосити нічию. Трійця повечеряла на терасі ресторану «Динамо» (популярна назва для ресторанів у ті часи), нагодувавши собаку залишками їжі. — Цікаво, хто ж із вас насправді знає більше віршів напам’ять, — промовив чоловік Людмили. — Звичайно, я, — сказав Зеров. Він не хвалився, він просто констатував ситуацію: він знав набагато більше української поезії, а ще — грецьку й латинську, французьку та німецьку. Він справді знав набагато більше. Знав різні варіянти й редакції. Знав різні переклади.
Ось моя дружина, наприклад, зовсім байдужа до поезії, — сказав Зеров.
А до вашої? — запитала Людмила.
До моєї вона скептична. Зрідка, буває, похвалить. Хоча хвалити немає за що.
У своєму листі ця жінка додає ще цілий набір елементів, необхідних для солодко-гіркого присмаку невтоленої любови. І невідомо, ніколи не буде відомо, що вона вигадує, а що — було насправді. Чи були ці клени, каштани, озерце, повалене дерево, чи доберман-пінчер Ласка їла з апетитом недоїдки на терасі ресторану «Динамо»? Чи западали сутінки? Чи чоловікові Людмили треба було йти на вечірні лекції до університету? Чи несла вона в руках скромний букетик із пізніх роменів і двох дзвіночків, знайдених у лісі, поки чоловіки пішли до кіоску по пиво? Чи відпровадив Зеров Людмилу до дверей її помешкання, чи обцілував руки, чи попросив на згадку квітку? Чи справді сказав він, що це один із найщасливіших днів у його житті, а таких днів у його житті так мало, занадто мало?
Вона ж розповідає про публічну лекцію Зерова в Харкові, яка відбулася напередодні: про натовпи людей, які напхались до головної зали Будинку вчених,
