Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Петров розповідав про поета Євгена Плужника, відстороненого інтроверта, який втікав від радянської дійсности у філософію, у сюжети класичної літератури, і цитував його екзальтованого листа до дружини, написаного після винесення вироку — 10 років ув’язнення до концтабору на Соловках замість розстрілу. Плужник називав день винесення цього вироку «найщасливішим днем свого життя». Він помер на Соловках через пів року.
Розповідав про поета Дмитра Фальківського, знищеного через його меланхолію, про цькування (і врешті — розстріл) новеліста Григорія Косинки — за те, що той у своїх творах не міг припинити критику радянської влади та винищення українського села. Про доведення до самогубства емоційно нестійкого, хворобливо пристрасного Хвильового, чия добровільна загибель планувалась ним як жест самопожертви і порятунку інших, а натомість стала цілковито марною, тільки дужче підкресливши приреченість інших. Про страту футуриста Михайля Семенка, який жагуче демонстрував свою відданість кожному слову Сталіна і якого під час слідства звинуватили в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді не існувало. Про глухонімого поета Олексу Влизька: «Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп».
Однаково закінчувались життя письменників із Галичини, які переїздили до Радянської України, і письменників-партійців, які ще зовсім недавно перед власним засланням чи розстрілом брали участь у переслідуванні тих зі своїх колег, які не дуже вписувались у соцреалістичну літературу. Знищували дрібних і неталановитих, знищували тих, які щойно перебували в найвищих і найбільш виграшних офіційних становищах. Знищували їхніх дітей, їхні сім’ї. Знищували всі покоління одразу.
Серед десятків імен, серед згадок про сотні й тисячі вбитих, Петров пише і про репресії проти своїх близьких друзів: Миколу Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару. Він майже не згадує про Максима Рильського, хоча з ним перебував чи не в найближчих стосунках. Але це тому, що Рильського, якого арештували одним із найперших — на початку 1930-х років, під час процесу СВУ, — через пів року відпустили. Раніше він носив пишні вуса, хоч мода на схожу рослинність на обличчі давно вже минула. Під час допитів, знущаючись, наглядачі висмикували вуса цілими пасмами. Після цього вони назавжди припинили рости. А Рильський почав писати іншу поезію.
Працюючи над текстом (де він почав роботу — ще в Харкові чи вже перебравшись до Німеччини?), Петров уже мусив знати про загибель тих, із ким протягом багатьох років був близький і в смаках, і в заняттях, і в баченні світу. З деким він святкував навіть іменини чиєїсь дружини. Дружину декого він любив. Перед деким у нього не могло не бути почуття провини.
Знаючи, що Зеров мертвий, Петров писав текст, у якому відтворював стани внутрішнього розпаду, що передували загибелі. Стани, крізь які проходив його друг. Щоб їх описати, він мусив знову і знову уявляти їх, проживати подумки. Цілком можливо, він занурював себе в них не тільки заради тексту. Цілком можливо, що такою була його спокута, його співпереживання, вияв його почуття провини. Таким чином він намагався бути поруч — навіть тоді, коли самого Зерова вже не було на світі.
«Треба уявити тільки душевний стан людини, яка опинилася перед фактами подібного обвинувачення. Більше того: яка повинна була, кінець-кінцем, визнати це.
Щоб визнати це, треба було зламати себе. Треба було перебороти в собі самого себе. Дійти до такого моменту в самоспростованні, в запереченні власної самосвідомости, щоб, одкинувши в собі своє покликання поета, свою порядність, свою людську гідність, сказати: — Ні! Я — ніщо! Я — двурушник! Я — вбивця! Я не тільки сам убивця, але я ще й очолював організацію убивць!
Жорстокість цього катування, скерованого на інтелект, далеко більша, ніж китайські тортури дзвоном або коли перепилювали людину дерев’яною пилою. Чемність може стати джерелом жаху. Що чемніш, то жахливіш. Головне — діяти послідовно. Аналіз психіки стає джерелом її нищення. Здіймаючи шар за шаром наверствування захисних заслон, оголюючи психіку, беручи на облік кожен нездійснений вислів, одсунений у підсвідоме, розкривали в людині сховані комплекси фашизму, контр-революції, терору, диверсії, участи в організації, спроби утечі через кордон, нелегальних зв’язків із закордоном… Чисто клінічний метод, використовуваний невропатологами до лікування психічних порушень, застосовано для патологічного розкладу нормальної психіки.
Нерви не витримували. Зеров увесь час плакав. Він розмовляв і посміхався, а в цей час з очей лились сльози».
Радянські спецслужби начебто дали агенту Іванову, себто Петрову, повну свободу дій. Він міг чинити як завгодно, писати і говорити що завгодно — тільки щоб викликати повну довіру в еміґрантських колах, переконати їх і змусити ділитися з ним інформацією. Довіритися йому настільки, щоб улягти його впливам.
Цей дозвіл начебто поширювався навіть на створення текстів на кшталт праці «Українська інтеліґенція — жертва більшовицького терору». Цим дозволом пояснювався той нечуваний прецедент, коли автор опублікованого на Заході тексту про злочинні дії радянської влади продовжував жити і працювати в Радянському Союзі.
Але чи означає цей дозвіл, так само як і завдання писати подібного типу тексти, що вони за замовчуванням були тільки маскою, прикриттям, удаванням автора? Що він писав не те, що знав і думав насправді?
Чи могли позиція таємного радянського аґента, завдання і дозвіл, отримані ним від влади, давати можливість висловлення з неприпустимою за інших обставин чесністю? Чи могла маска дозволяти Петрову озвучувати думки й факти, за озвучення яких інакше його б негайно розстріляли?
Серед величезної кількости постатей, яких Петров згадує у своїй праці «Українська інтеліґенція — жертва більшовицького терору», є один абзац про Агатангела Кримського. Петров називає його «видатним ученим европейського масштабу». Він перераховує напрями діяльности свого старшого колеги-науковця (обоє, крім усього іншого, займалися етнографією та фольклором), і коротко описує утиски, яких довелося зазнати Кримському від радянської влади: звільнення з посад, заборона наукової діяльности і викладання, арешт і заслання старого, майже повністю сліпого, тяжкохворого й безпорадного академіка до Казахстану, де той і помер.
Петров згадує про Кримського стримано, не подає жодних деталей, які могли би по-справжньому зачепити читача за живе. Зазвичай він уміє кількома словами оживляти персонажів (навіть таких, що схожі радше на м’якотілу функцію, ніж на живу людину, як‑от Василь Хрисанфович Комаха з «Доктора Серафікуса»),
