Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Ну, гаразд. Поки що я маю трохи грошей і готова ризикнути.

Кері уважно подивився на неї. Уперше він прийшов сюди три тижні тому, і Мілдред навіть не мала семи фунтів. Його охопили підозри. Він пригадав деякі її слова і раптом усе збагнув. Він замислився, чи намагалася вона взагалі знайти роботу. Імовірно, Мілдред увесь час брехала йому. Було б дуже дивно, якщо вона досі не витратила всі свої гроші.

— Скільки ви платите тут за кімнату?

— Ох, тут така приємна господиня, на відміну від багатьох інших; вона готова почекати, і я заплачý, коли мені буде зручно.

Кері мовчав. Його підозри були такими жахливими, що на мить він завагався. Запитувати у Мілдред не мало сенсу — вона однаково все заперечуватиме; якщо він хоче дізнатися правду, доведеться зробити це самостійно. Зазвичай він повертався додому щовечора о восьмій, тож коли годинник вибив восьму годину, Кері підвівся, але не повернувся на Гаррінґтон-стрит, а влаштувався за рогом Фіцрой-сквер, аби бачити кожного, хто йтиме вздовж Вільям-стрит. Йому здавалося, що він чекає цілу вічність, і він уже збирався піти, вирішивши, що підозри були марними, аж раптом двері сьомого будинку розчахнулися, і з них вийшла Мілдред. Філіп повернувся до темної місцини і спостерігав, як дівчина рушила в його напрямку. Вона надягла капелюшок з оберемком пір’я, котрий він бачив у неї в кімнаті, та вдягнула знайому сукню — занадто показну для вулиці й недоречну о цій порі року. Кері повільно рушив за дівчиною назирці й дійшов аж до Тоттенгем-Корт-Роуд, де вона сповільнила кроки. На розі Оксфорд-стрит Мілдред зупинилася, озирнулася і перейшла дорогу до м’юзик-холу. Філіп наздогнав її і притримав за руку. Він помітив, що дівчина нарум’янила щоки і нафарбувала губи.

— Мілдред, куди ви йдете? — поцікавився він.

Дівчина здригнулася, почувши його голос, і почервоніла, як завжди, коли хтось викривав її брехню; потім у її очах промайнув такий знайомий спалах люті. Мілдред інстинктивно шукала образливих слів, щоб захиститися від звинувачень, але так і не промовила те, що вже було в неї на кінчику язика.

— Ох, я просто збиралася подивитися виставу. Мені так нудно щовечора сидіти самій.

Кері навіть не вдавав, що повірив їй.

— Заради Бога, не робіть цього! Я п’ятдесят разів пояснював, як це небезпечно. Ви мусите негайно припинити займатися такими речами.

— Ох, стуліть пельку, — грубо вигукнула дівчина. — А як порадите мені жити?

Схопивши Мілдред за руку і не замислюючись, що робить, Філіп потягнув її геть.

— Заради Бога, ходімо звідси. Дозвольте я відведу вас додому. Ви не розумієте, що робите. Це злочин.

— Мені начхати. Нехай користуються нагодою. Чоловіки не надто добре зі мною поводилися, тож я ними не перейматимусь.

Мілдред відштовхнула Філіпа і, підійшовши до каси, поклала у віконечко гроші. Філіп мав у кишені лише три пенси і не міг піти за нею, тож повернувся і повільно пошкутильгав уздовж Оксфорд-стрит.

«Я тут нічим не допоможу», — сказав він собі.

Так усе й скінчилося. Мілдред він більше ніколи не бачив.

110

Того року Різдво випало на четвер, і крамниця зачинялася на чотири дні; Філіп написав дядькові листа і запитав, чи зручно буде, якщо він приїде і проведе свята в Блекстейблі. Відповідь надійшла від місіс Фостер. Жінка писала, що вікарій почувається недостатньо добре, щоб відповісти власноруч, але хоче бачити племінника і радітиме, якщо той приїде. Вона зустріла Філіпа біля дверей і, потиснувши йому руку, сказала:

— Ви побачите, що він змінився від останньої вашої зустрічі, сер, але вдайте, наче нічого не помітили, гаразд? Вікарій так за себе переймається.

Філіп кивнув, і жінка відвела його до їдальні.

— Приїхав містер Філіп, сер.

Вікарій Блекстейбла помирав. Важко було помилитися, подивившись на його запалі щоки і зіщулене тіло. Чоловік згорнувся калачиком у кріслі, якось дивно відкинувши голову назад і загорнувши плечі у шаль. Ходити він міг лише з ціпками, а руки тремтіли так, що ледве вдавалося самостійно поїсти.

«Довго він не протягне», — подумав Філіп, подивившись на дядька.

— Який я маю вигляд, на твою думку? — запитав вікарій. — Дуже змінився після нашої останньої зустрічі?

— Здається, ти виглядаєш здоровішим, ніж минулого літа.

— Уся причина була у спеці. Я завжди нездужаю від спеки.

Кілька останніх місяців життя містера Кері складалося з тижнів у спальні і тижнів, які він провів у кімнатах на нижньому поверсі. Під рукою у чоловіка стояв дзвіночок, і, розповідаючи Філіпові про себе, вікарій покалатав ним, щоб покликати місіс Фостер, котра сиділа в сусідній кімнаті, чекаючи на його нові забаганки. Старий поцікавився у неї, якого числа і місяця вперше вийшов зі своєї спальні.

— Сьомого листопада, сер.

Містер Кері перевів погляд на племінника, щоб подивитися, як той відреагує.

— Але я все одно маю гарний апетит, чи не так, місіс Фостер?

— Так, сер, апетит у вас чудовий.

— Проте я однаково не гладшаю.

Тепер вікарія не цікавило нічого, крім власного здоров’я. За одне заняття він узявся нестримно — жити, просто жити, попри одноманітність життя і постійний біль, що не дозволяв заснути без дії морфію.

— Просто жахливо, скільки грошей я витратив на лікаря. — Чоловік знову закалатав дзвіночком. — Місіс Фостер, покажіть паничеві Філіпу рахунок від аптекаря.

Покоївка терпляче взяла папірчик із камінної полиці і передала його хлопцеві.

— Це лише за один місяць. Я тут розмірковував: ти ж сам лікуєш, може, знаєш, де можна отримати ліки дешевше? Я вже збирався замовляти їх на складі, але тоді доведеться платити за доставку.

Попри те що дядька, вочевидь, не цікавили Філіпові справи (адже він навіть не запитав про них), схоже, йому приємно було бачити племінника поруч. Він поцікавився, скільки той залишатиметься тут, і, почувши, що Філіп мусить поїхати у вівторок зранку, зажадав, аби він залишився трохи довше. Вікарій детально розповів племінникові про всі симптоми своєї хвороби і переказав лікареві слова. На мить перервавшись, чоловік схопився за дзвіночок, і, коли увійшла місіс Фостер, сказав:

— Ох, я просто хотів переконатися, що ви не пішли, тому й подзвонив.

Коли покоївка вийшла, вікарій пояснив Філіпові, що тривожиться, якщо жінки немає поруч: вона точно знає, що робити, якщо раптом щось станеться. Юнак помітив, яка місіс Фостер стомлена і як у неї злипаються очі, і зауважив, що дядько, мабуть, змушує жінку забагато працювати.

— Ох, нісенітниця, — заперечив вікарій, — вона здорова, як кінь.

Коли місіс Фостер знову повернулася до кімнати з ліками, чоловік звернувся до неї:

— Панич Філіп