Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Рушієм фабульного розвитку в романі де Лакло виступає листування двох аристократів, уже далеко не юних, досвідчених у розігруванні суспільних ролей і в нюансах любовної гри, розбещених і спустошених – та воднораз невловимо привабливих – маркізи де Мертей і віконта де Вальмона. Через листування до інтриги залучаються інші персонажі, потрапляючи до пасток, розставлених на них основними гравцями. Образи віконта де Вальмона і маркізи де Мертей оприявнюють склад мислення і поведінку, характерну для лібертинів. Вони не зважають на прийняту в суспільстві мораль та релігію і кепкують над ними, демонструють притаманну їм згуртованість «посвячених» і презирство до тих, хто живе за загальноприйнятими законами. Тому не варто, як це часто робиться, поділяти героїв роману де Лакло на «розумних» (до них відносять власне лібертинів) і «недалеких» (таких, як пані де Воланж, якій особливо дістається від критиків). Поділ між персонажами у романі зрештою залежить від того, якими спонуками визначається їхній modus vіvendі: розумом, розсудком, поєднаним з розрахунком, чи почуттями, глибинними внутрішніми стимулами. По один бік лінії опиняються Мертей і Вальмон, по інший – президентша де Турвель, Сесіль Воланж та її мати і шевальє Дансені. Цей поділ персонажів має і стильовий еквівалент. Герої-лібертини знаходять комфортні для них «ігрову стихію», моральну індиферентність та еротичну атмосферу в рококо. У руслі сентименталізму вирішена передусім сюжетна лінія стосунків Вальмона і президентші. Листи Турвель містять розлогий виклад її емоційних станів і думок, часом мають сповідальний характер, апелюють до милосердя, совісті й Бога. У тому ж дусі відповідає їй Вальмон – що вказує на ігрову природу його листування.
Отже, до другої групи належать у переважній більшості жертви лібертинів, серед яких на особливу увагу заслуговує президентша де Турвель. Річ у тім, що в її образі найповніше втілилося руссоїстське розуміння людини як істоти, якій властиве не раціональне, а інтуїтивно-почуттєве осягнення дійсності. «Розум помиляється – серце ніколи», – писав Руссо. Сакралізація «серця» у дусі Руссо породжувала відповідне розуміння зв’язків між людьми й потрактування кохання як злиття двох сердець, які через своє почуття долучаються до Бога, що є характерним і для пані де Турвель.
На зв’язок свого роману з «Новою Елоїзою» недвозначно вказав сам де Лакло, узявши епіграфом слова з авторської передмови до неї («Я бачив звичаї свого часу й опублікував ці листи»). Цей зв’язок має непросту природу, він включає не лише наслідування, але й полеміку і, як вказують деякі дослідники, навіть елемент пародіювання. Відчути їх сучасникам де Лакло було простіше, бо за часів виходу в світ «Небезпечних зв’язків» слава роману Руссо ще гриміла. Відгомін «Нової Елоїзи» можна почути в історії маленької Сесіль та Дансені, її вчителя музики. У Руссо йшлося про кохання юної аристократки Юлії де Танж і її вчителя, простолюдина Сен-Пре, на перешкоді їм стали суспільні умовності, зашкарублий аристократичний снобізм, уособленням якого є батько Юлії барон Д’Етанж. Дансені є дворянином (герої Ш. де Лакло усі з вищого світу), але бідним. Однак не суспільні перепони руйнують їх щастя, адже пані де Воланж, зрештою, готова була б поступитись і віддати свою дочку за нього. Руссо у своїй довірі серцю виходив з розуміння людини як істоти, наділеної «природною мораллю», завдяки цьому його персонажам неважко було утримуватися на позиціях доброчесності. У де Лакло персонажі, що перебувають у позиції, аналогічній Юлії і Сен-Пре, стикаються з іншими випробуваннями, що породжуються самою людською природою. Недарма деякі критики вбачають в «Небезпечних зв’язках» своєрідну антитезу роману Руссо і навіть Мертей та Вальмона схильні тлумачити як «анти-Юлію» й «анти-Сен-Пре». Але найбільше на зв’язок з «Новою Елоїзою» вказує стиль переписки Вальмона з президентшею і сценарій, за яким він вибудовує їхні стосунки.
Та повернімося до системи персонажів у романі. Іншу групу складають ті, хто обдумує кожен свій крок, вивіряє кожне слово, маючи на меті справити потрібне враження на оточуючих, – передусім це Вальмон і Мертей. Ці персонажі живуть розумом. Вони встановили таємний союз і щирими бувають лише одне з одним. Обоє сповідують лібертинізм, проте сповідують його по-різному. Вальмон дотримується лібертинських правил і принципів, Мертей же йде далі, вона відкидає узагалі всі принципи, у тому числі й лібертинські. Лібертинаж для неї – не в останню чергу можливість тиранити і принижувати інших. Часом навіть проводять паралелі між нею і героями де Сада, адже свою жорстоку гру вона реалізує передусім у сфері еротики. Насолода, яку вона отримує від страждань інших, часом і дійсно нагадує садівську.
Найбільше задоволення Мертей отримує від усвідомлення своєї влади над людьми; в одному із листів вона навіть порівнює себе з божеством. Вона щиро переконана у своїй зверхності не лише над «простими смертними», але й над чоловіками-лібертинами, включаючи Вальмона. Люди для неї становлять інтерес лише остільки, оскільки виконують певну функцію в її задумах, прикладом чого може бути втрата інтересу до Сесіль. Звичайні людські почуття – дружні, родинні – їй не властиві. Її влада таємна, вона засновується на інформації, якою вона володіє і яку невпинно збирає, а також на її самовладанні та розвинутих аналітичних й акторських здібностях. У листі 81-му Мертей викладає Вальмону свою «філософію життя»: із книг «найсуворіших моралістів» вона дізналася, чого вони вимагають, щоб зрозуміти, якою вона має здаватися; з дитинства навчилася міняти вираз обличчя і поведінку залежно від обставин і очікувань оточуючих, помічати те, що від неї намагаються приховати, тощо. Так, перед нами постає зростання лицемірки, Тартюфа у спідниці, як її подеколи називають. Та водночас у цьому листі вона недвозначно вмотивовує вибір такої лінії поведінки: для неї, як для жінки, це був єдиний шлях до свободи, яку вона поціновує над усе.
Слід нагадати, що й у фривольний «галантний вік» вимоги щодо жіночої моралі й поведінки відрізнялися від вимог щодо чоловічої і були достатньо суворими. Тож Мертей мала вдавати із себе «порядну жінку», приховувати свої інтимні історії. Цікаво простежити гендерний аспект поведінки Мертей: у тому ж 81-му листі вона декларує, що народилася для того, щоб мститись за свою стать і підкоряти чоловіків. На цій підставі у складі мислення Мертей подеколи вбачають прообраз феміністичного, проте це перебільшення. У
