Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

романі перебувають у буквальному сенсі «за межами» особистості героя, допоки він поруч із Манон. Зазначимо, що Тібержа не варто сприймати як утілення просвітницького раціоцентризму. Просвітництво було потужним ідеологічним рухом ХVІІІ ст., але далеко не всі явища інтелектуально-духовного життя зазнавали його впливу. Та й у час, коли писався роман, французьке Просвітництво переживало ще стадію становлення і не мало такого впливу на літературу, як, скажімо, в Англії чи у тій самій Франції середини століття. Читач, мабуть, помітить, що здатність раціонально мислити до де Ґріє повертається лише тоді, коли Манон учергове зникає з його життя. Таким чином, внутрішній конфлікт між обов’язком і коханням, про який ми згадували у контексті класицистичної драми, в образі де Ґріє розведений, так би мовити, у часопросторі твору: коли відсутня Манон, він обирає «розумний» спосіб життя (та чи є у нього вибір, спитає читач, адже присутність чи відсутність Манон від нього не залежать?), щойно з’являється Манон, усі моральні проблеми зникають і вся досягнута ним духовна рівновага (звісно, ілюзорна) летить шкереберть. Тому говорити про душевні боріння де Ґріє, як їх переживали герої згадуваних французьких трагедій і героїня пані де Лафаєт, не доводиться, в усякому разі, допоки Манон з ним. Психологічний зміст цього образу інший, як іншими є психологічні колізії, які він переживає, – він цілісний у своєму коханні, вірний лише у коханні.

Інший варіант щастя пропонує героєві любов до Манон. Потяг до Манон – це пристрасть, це чуттєва стихія життя, некерована розумом, вона несе де Ґріє, як човен без керма і вітрил, і загрожує йому катастрофою. Однак доля зробила за нього вибір: недосвідченим хлопцем він віддався на поталу пристрастям, і чи варто йому про це шкодувати – вирішувати читачеві. Утім, у тексті є підказка, і дуже виразна підказка: яким повним життям він живе, коли поруч Манон, і яким тьмяним і сухим воно стає для нього без неї. Це відбиває й оповідь героя: якими б досягненнями не були марковані періоди його життя без Манон, він про них говорить двома словами, ніби й згадати немає про що. А точніше, наводяться лише факти, а подробиці, які й складають чуттєво-емоційну «матерію» життя, відсутні.

Образ Манон аналізувати та оцінювати ще важче. Він зітканий із окремих штрихів: учинків, слів, дій, поз… Але точніше було б сказати: із них та із вражень, які вони справляють на оточуючих, передусім на закоханого в неї де Ґріє. Адже думку про Манон інші персонажі рідко озвучують, а якщо й озвучують, то передає її той самий закоханий. За одним винятком, коли її оцінює основний наратор величезного роману – нагадаємо про нього – автор мемуарів пан де Рокенкур. Таким чином, ми маємо справу переважно з її віддзеркаленням, а дзеркалом виступає закоханий, схильний інтерпретувати все, що зробить чи скаже Манон на її користь, а точніше, на користь кохання до нього. Тому словам Манон, переданим в інтерпретації де Ґріє, його поясненням вчинків коханої ми особливих підстав довіряти не маємо, в усякому разі приймати їх за єдино істинні. Читач опиняється перед необхідністю самостійно інтерпретувати Манон. Звісно, щодо її моралі у нього сумнівів не існує, та відкритим залишається головне питання: чи кохає вона кавалера де Ґріє? Читач, як у детективі, втягнутий у розгадування цієї «загадки», і так само йому постійно бракує для цього даних. Адже душа Манон для нього закрита, а її вчинки можуть свідчити як на користь кохання, так і проти нього, частіше навіть проти. Тут відсутній «усезнаючий» автор, який може втручатися в оповідь, коментувати і прояснювати для читача незрозумілі йому речі, як у романах пізніших часів. «Вона знає чесноту, вона навіть її поціновує, та вчинки її ганебні. Вона пристрасно любить кавалера де Ґріє, однак прагнення заможного життя і блиску змушують її зраджувати своїм почуттям до кавалера», – пише у згадуваній передмові-апології Прево, та й ці його слова не переконують нас остаточно. Тим паче що вони існують поза рамками твору, не «вживлені» у його художню тканину. Та все ж те, що Манон кохає де Ґріє, хоча й по-своєму, знайшло підтримку й у відомих відгуках на її образ Мопассана та Дюма-сина.

Враження, яке справляє образ Манон, не буває одноманітним, адже він ніколи не перебуває у статиці, хіба що наприкінці твору. Щойно ми разом з де Ґріє повіримо у її щирість, як вона знову чинить несумісне з коханням. І знову буде клястися у любові й поводитися так, що й нас, читачів, переконає. Саме ця «невловимість», вочевидь, і породжує безліч інтерпретацій, часто несумісних і навіть протилежних. І дійсно, з одного боку, вона просто «дівка», утриманка, – саме такою її сприймають оточуючі – батько де Ґріє, Тіберж, її «покровителі», так нерідко її називають у своїх відгуках на роман сучасники Прево, а часом і критики й коментатори наступних поколінь. З другого – вона «сама довершеність», «сама чарівність», і, що найцікавіше, не лише тілесно – привабливою її бачать усі персонажі роману, – але й духовно, що постійно наголошує де Ґріє. Манон чарівна й водночас огидна, її образ викликає суперечливі почуття, та при цьому він напрочуд цілісний. Він складний, бо складною є людська природа. І не лише любов де Ґріє, чиїми очима ми її бачимо, заважає нам винести їй однозначний вирок. «Невловимість», «непрописаність» цього образу цілком відповідає естетиці рококо – естетиці нюансів і натяків.

Стильова парадигма роману не піддається однозначному визначенню, та безперечним є основний її складник – рокайльний. Рококо – один з провідних художніх напрямів ХVІІІ ст., який у Франції проявляється якнайяскравіше, переживаючи розквіт у середині століття. Він створює власну концепцію особистості, яка враховує всю складність людської натури. Рококо відкриває у людині природний потяг до насолоди, та при цьому не засуджує її за гріхи, а недоліки сприймає як аспект людської природи, присутній у кожній людині. З цим пов’язана така його характерна риса, як відмова від моралізаторства. Іншою важливою для розуміння роману рисою рококо є характерний для літератури ХVІІІ ст. у цілому поворот від масштабного, глобального, загальнодержавного до особистого, чуттєво-інтимного, індивідуального. Рококо ставить не «вічні» питання, а звертається до звичаїв та психології сучасного суспільства. Воно витворює власну концепцію кохання: це вже не пристрасть, яка спалює, але й звеличує людину, не кохання-служіння, не кохання-страждання, воно втратило духовність, втратило свою сакральну і трансцендентну сутність. Кохання – це насолода, і головне – не втратити тут, у земному житті, шанс на задоволення й щастя.

У таку парадигму кохання почуття Манон