Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Ці два образи мають зв’язок з різними літературними традиціями, які прийшли з попереднього століття: «високою», за тогочасними мірками, і «низькою». У душевних колізіях де Ґріє проглядає традиція високої класицистичної трагедії ХVІІ ст. з її складними соціоморальними і психологічними дилемами. Представлений іменами Корнеля і Расіна, цей жанр мав справу з високими почуттями і «патовими» ситуаціями, у які потрапляли герої, змушені робити складний вибір – зазвичай між тим, що є бажаним, і тим, що мислиться як обов’язок. Подібний вибір стоїть і перед героєм Прево. Манон близька низова пікарескна стихія, витворена крутійським романом, який мав велике поширення у ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Головний його герой – пікаро (крутій, шахрай, пройдисвіт) – зазвичай є вихідцем із соціальних низів, він прагне передусім матеріальних благ, застосовуючи для їх досягнення методи, далекі від морально прийнятних; доля грає з ним, як з м’ячиком: бувало, підкине вгору, а потім знову закине на самісіньке суспільне дно. Звісно, роман Прево не є пікарескою, як не є пікаро у повному розумінні слова Манон з її складним психологічним малюнком. Кохання занурює де Ґріє, хлопця з порядної родини, до пікарескної стихії, робить його шулером, зводить з такими людьми, як брат Леско, але не знімає високого драматичного змісту цього образу. Манон же ніколи не піднімається до рівня героїні трагедії, залишаючись у полі матеріальних інтересів і невибагливих розваг, плутнів і розіграшів, не відбувається цього навіть в останніх сценах твору. Вона не вирішує складні моральні дилеми – вони для неї просто не існують. І при цьому зберігає чарівність і загадковість, якою ніколи не були наділені такою мірою пікаро.
Час від часу з’являються спроби пояснити складні любовні колізії цієї пари становою нерівністю (де Ґріє – дворянин, Манон – із «простої родини»), буцімто саме суспільні умовності заважають їм бути щасливими. Але це пояснення ковзає по поверхні, не зачіпаючи сутності проблеми. Дійсно, вони не живуть в ідилічному просторі, де закохані пастухи і пастушки витончені, як аристократи. Прево їх вміщує у реальний світ, моделі їхньої поведінки та мислення несуть відбиток приналежності до певних соціальних верств – вищої у де Ґріє, нижчої у Манон. Манон і де Ґріє – різні не лише у соціальному плані, у них різний інтелектуальний та культурний рівень, різна мораль, життєві орієнтири і цінності. Та хіба для де Ґріє це важливо? Єдине, що його турбує, так це зради Манон, і єдине, чого він боїться, – це її втратити. Причина його нещасть в іншому – в характері Манон.
Палке й вірне кохання де Ґріє, імовірно, виходить за межі «усередненого», проте не за межі вірогідного. Воно розвивається в місті і на великій дорозі, у тавернах і поселеннях для висланих злочинців, у місцях далеко не «романтичних», зображених цілком натуралістично і без прикрас, серед людей з різних суспільних верств, симпатичних і порядних, та частіше не дуже, а буває, і зовсім негідників, характерних і типових для часів написання роману. І воно не контрастує з цим антуражем, воно «вживається» в нього, пристосовується до нього і виявляється у формах, характерних для нього. І при цьому залишається великим і прекрасним почуттям.
Кохання у Прево постає у своїй цілісності, у нерозривній єдності духовно-психологічного і фізіологічного первнів; можливо, саме тому воно викликає довіру читачів. Воно зображене без ідеалізації, проте й без натуралістичності. Часом хіба що з прихованою, ледь вловимою іронією, яка прохоплюється у словах зрілішого де Ґріє і надає шарму його оповіді. Вона є маркером того, що він став краще розуміти життя, проте не знижує образ коханої і не дає підстав сумніватись у незмінності його почуттів. Кохання де Ґріє викликає повагу своєю повнотою і глибиною, і це дозволяє читачам закривати очі на деякі, м’яко кажучи, не зовсім моральні його вчинки, адже вони продиктовані не розбещеністю персонажа, а намаганням утримати біля себе Манон. І що важливо: ми переконані, що вони продиктовані «необхідністю», у них немає ані крихти розрахунку й корисливості – усе, що він має, він віддає на потреби Манон. Звісно, де Ґріє демонструє егоїзм закоханого, проте він також зображується і сприймається як щось абсолютно природне і відповідне вікові та обставинам. Треба сказати, що Прево зумів переконливо передати симптоми «любовної лихоманки», як і те, що розум у цій ситуації безсилий.
Водночас образ де Ґріє оприявнює проблеми більш загального характеру: чи полягає щастя у спокої, умиротворенні, душевній рівновазі, чи, може, у пристрастях, які ведуть до душевних страждань? Прево не першим переймається цим питанням, загалом характерним для літератури попередньої доби. Так, героїня знаменитого роману пані де Лафаєт «Принцеса Клевська» (кінець ХVІІ ст.), переживши болісні психологічні колізії, якщо не вбиває пристрасть, то в усякому разі знаходить сили відмовитись від кохання, віддаючи перевагу душевній рівновазі.
Перед героєм роману Прево лежать два шляхи: перший обіцяє сповнене праці, самообмежень, але і пошани розмірене та успішне життя вченого-богослова, майбутнього єпископа, другий – кохання. Здоровий глузд устами батька де Ґріє і особливо Тібержа, вірного друга героя, переконливо ратує за перший шлях. Другий уособлює Манон і пов’язана з нею стихія бездумної та нестримної насолоди життям, яка для де Ґріє обертається проблемами, стражданнями, падіннями, проте й емоційними злетами. Читач зі співчуттям стежить за намаганнями Тібержа навернути свого друга на «путь істинний», приймає його аргументи й логіку. Так само приймає їх де Ґріє, та керуватися ними не може: здоровий глузд і закоханість – речі несумісні. Доля де Ґріє оприявнює також вплив популярного в тогочасній Франції релігійного вчення янсенізму, відповідно до якого нащадки Адамові внаслідок первородного гріха втратили дану їм Господом Божу ласку, а заразом і свободу волі. Людина є слабкою істотою, вона не вільна сама обирати між правдою і неправдою, легко піддається спокусі. Тібержеві лише й залишається слідувати усюди за нещасним де Ґріє й утримувати його від остаточного падіння і навіть загибелі.
Тібержа часто називають alter ego головного героя, маючи на увазі, що він є втіленням його совісті і здатності до раціонального мислення. Як бачимо, ці якості в
