Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— І чому ти так упевнений у ньому?

На якийсь час Сем замислився, а потім зітхнув і сказав:

— Тобі було цікаво, що то за татуювання, так?

— Ну так, але я не розумію, до чого тут це, — звівши брови, відповіла я.

— Джейк із дитинства хотів собі татуювання, навіть вибрав, яке саме, — задумливо почав Сем. — У день свого вісімнадцятиріччя він попросив піти з ним до тату салону, що я, власне, і зробив. Але коли треба було заходити до майстра, Джейку зателефонував батько й почав кричати. Як виявилось, із салону передзвонили йому додому, щоб уточнити актуальність візиту. Батько пригрозив, що відбере в Джейка все й не заплатить за університет, тому йому довелося відмовитись від своєї мрії. І як гадаєш, що було далі?

— Ти зробив тату? — Широко розплющеними очима я дивилася на Сема. Чорт забирай, він справді був дуже хорошим другом.

— Це був мій подарунок йому на день народження, — кивнувши, продовжив він. — Тепер на моїй лопатці життєвий девіз Джейка та знак відданості нашій дружбі. — Сем пильно подивився мені в очі й додав: — Моллі, жереб кинуто. Джейкоб не відступиться від того, що справді йому дорого, повір мені.

Роздумуючи над почутим, на якусь мить я навіть повірила в краще, але реальність швидко повернула мене з небес на землю.

— Бачу, ти все продумав, — зауважила я. — Але ти мене зовсім не знаєш. Ти не знаєш, хто я, чим займаюся й де живу. Ні-чо-го.

По-моєму, я намагалася його відговорити, сумніваючись у своїй силі волі. Або ж намагалася пояснити собі, чому піти від нього й поїхати від них усіх правильне рішення.

— Я знаю достатньо.

— І що ж? Не вигадуй, — заперечила я, а у відповідь на його обличчі з'явилася легка напівусмішка.

— Я знаю, що не пробачу собі, якщо зараз відпущу тебе й більше ніколи не побачу, — лагідно промовив Сем. — Ти чудова й мені цього достатньо, — додав він і накрив долонею мою щоку.

Я відчула, що він розслабився, і відразу вибралася з кільця сильних рук.

— Семе, я не можу й не буду брехати подругам, вибач, — з досадою сказала я.

— Просто дай мені шанс, — наполягав він, підвівшись слідом.

Від його ніжності в очах і ласки в голосі я відчувала, як починають сипатися камінці зі зведеної стіни всередині мене.

— І що ж ти хочеш? — тихо спитала я.

— Твій номер, — впевнено випалив він. — Ми можемо просто телефонувати один одному або переписуватися, поки Джейкоб не знайде Еріку.

— І чому ти так певен, що він її знайде?

— Тому що це кохання, і вони створені один для одного, ти ж сама це знаєш, — зовсім не сумніваючись у своїх словах, відповів Сем.

Повернувшись праворуч, він почав копатися в сумці з речами й за кілька секунд дістав звідти ручку та блокнот, схожий на мій щоденник. Відкривши його, Сем взявся щось квапливо писати, а закінчивши, вирвав сторінку, склав її кілька разів і знову подався до мене. Він зупинився буквально за дюйм від мене, а потім я відчула його руку на сідниці. Тільки ось Сем не гладив її й не стискав, ні. Він засунув у задню кишеню шортів складений листок.

Потрапивши під гіпноз небесно-блакитних очей, я не ставила зайвих питань, а сиділа навколішки, зосередившись на відчуттях від близькості. Його тепле дихання зігрівало, а очі, які ніби могли читати думки, навпаки, холодили. Це було щось схоже на смачне морозиво в літній спекотний день — дуже солодко і втамовує спрагу, ось тільки закінчується.

— Мені треба йти, — твердо сказала я, відсуваючись із зони дії гіпнозу його погляду.

— Стривай, — озвався Сем, присунувшись.

Нас розділяла мізерна відстань. Ми майже стикалися носами, але я не дозволяла собі податися вперед, а здати назад не виходило.

А потім ледь помітна мить і Сем припав до моїх губ. Як тільки я почала панікувати, що пристрасний поцілунок закрутить мені голову й захисний бар'єр розвалиться, він відсторонився і прошепотів, злегка торкаючись губ:

— Мері, я чекатиму на тебе.

— Семе...

— Стривай, — перебив він, — я говорю серйозно, і ти це знаєш. Скільки б не знадобилося часу, я все одно тебе чекатиму. — Знову залишивши легкий поцілунок на моїх губах, Сем додав: — Я відчув тебе, а забути це вже не вийде.

Від цих слів серце болісно стиснулося, а з очей повільно потекли солоні струмки. Я з останніх сил трималася, щоб не погодитися на таємні зустрічі. Мені хотілося довіряти Сему, але я просто не могла ризикувати душевним станом Еріки. Я знала її все життя і ставилася до неї як до рідної сестри. А ось із ним ми були знайомі всього лиш чотири дні.

— Мені треба йти, — прохрипіла я, шморгнувши носом.

Не відриваючи від мене очей, Сем обхопив моє обличчя долонями і великими пальцями витер сльози.

— Мері, я не зможу дивитися, як ти йдеш. Вибач мені за цю слабкість.

Проковтнувши, він повільно заплющив очі і випустив мене з рук. Кілька секунд я не відривала від нього погляду, ніби намагалася вдосталь надивитися, запам'ятати абсолютно кожну деталь. А потім, глибоко вдихнувши, швидко поцілувала його в губи і, не оглядаючись, вилетіла з намету.