Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

У цю хвилину з Хмельницьким, як це з п’яними буває, сталася стрімка зміна: гнів поступився місцем розчуленню, навіть голос затремтів від сліз при солодкій згадці про Тугай-бея.

– Ви хочете, щоб я на татар і турків шаблю підняв, – не дочекаєтеся! На вас я з добрими друзями своїми піду. Вже полки сповіщено, козакам звелено коней годувати та в дорогу збиратися без возів, без гармат – це добро в ляхів найдеться. Хто з козаків візьме віз, тому накажу шию урізати, і сам карети брати не буду, хіба що мішки прихоплю та торби – до самої Вісли дійду і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете з того берега голос подавати, і туди доберуся. Обридли ви зі своїми драгунами, досить на нашій шиї сидіти, кровопивці, що тільки неправдою живете!

Тут він підхопився з лави, почав волосся рвати і ногами тупотіти, горлаючи, що війна неодмінно буде, позаяк йому наперед уже гріхи відпущено, дано благословення, й нема для чого збирати комісію – він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши: якщо вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, тобто в таку пору, коли і не окопатись, а козаки зле б’ються у відкритому полі, охолов трохи і знову сів на лаву, похиливши голову на груди, упершись руками в коліна і хрипко дихаючи. Потім схопив повну чарку і крикнув:

– Здоров’я його величності короля!

– На славу і здоров’я! – повторили полковники.

– Не засмучуйся, Киселю, – сказав гетьман, – не приймай моїх слів близько до серця – п’яний я. Ворожки мені напророчили, що війни не минути, – але я перегоджу до першої трави, а там нехай буде комісія, тоді ж і бранців одпущу на волю. Я чув, ти хворий: давай за твоє здоров’я вип’ємо.

– Дякую, гетьмане запорізький, – сказав Кисіль.

– Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

І знову Хмельницький на короткий час розчуливсь і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив до його блідих запалих щік своє широке багряне лице.

За ним і полковники почали підходити і по-приятельському потискувати комісарам руки, ляскати їх по плечах, повторюючи слідом за гетьманом: «До першої трави!» Комісари сиділи як на жаринах. Дихання мужиків, що пропахло горілкою, обдавало обличчя вельможних шляхтичів, для яких потиски спітнілих цих рук були нестерпними так само, як і образи. Вияви грубої дружелюбності перемежовувалися погрозами. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наша людина!», інші говорили: «Що, пани! Раніш били нас, а тепер милості запросили? Погибель вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що був мірошником у Нестерварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, – репетував, похитуючись, Яшевський, – і ми вас живими відпустимо!»

У кімнаті стало нестерпно жарко і задушливо, стіл, завалений недоїдками м’яса, хлібними шкуринками, залитий горілкою і медом, являв собою огидну картину. Нарешті ввійшли ворожки, тобто віщунки, з якими гетьман мав звичай пити до пізньої ночі, слухаючи пророкування: страшні, зморщені жовті баби і молодиці в соку – предивні створіння, що вміють ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні та водяній піні, на дні пляшки та людському жирі. Незабаром полковники почали пересміхатись і забавлятися з тими з них, які були молодші. Кисіль мало не знепритомнів.

– Спасибі тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, – мовив він слабким голосом.

– Завтра я до тебе приїду обідати, – відповів Хмельницький, – а тепер ідіть. Донець із козаками проведуть вас до будинку, щоби чернь якої штуки не утнула.

Комісари поклонились і вийшли. Донець із козаками і справді вже чекав їх перед палатами.

– Боже! Боже! Боже! – тихо прошепотів Кисіль, ховаючи лице в долоні.

Усі в мовчанні рушили до квартир комісарів.

Але виявилося, що розмістили їх один від одного неблизько. Хмельницький навмисне відвів їм житло в різних кінцях міста, щоб сутужніше було сходитися разом і радитись.

Воєвода Кисіль, утомлений, змучений, що ледь тримався на ногах, негайно ліг у постіль і до наступного дня нікого до себе не впускав, лише назавтра опівдні звелів покликати Скшетуського.

– Що ж ти накоїв, добродію! – сказав він йому. – Ач устругнув! Своє і наше життя в небезпеку поставив.

– Mea culpa,[184] ясновельможний воєводо! – відповів лицар. – Але мене божевілля охопило: краще, подумав, сто разів загинути, ніж дивитися на таке.

– Хмельницький розгадав думки твої. Я ледве efferatum bestiam[185] утихомирив і твоєму вчинкові дав пояснення. Але нині він має в мене бути і, певно, самого тебе запитає. Скажеш йому, що повів жовнірів за моїм наказом.

– Із сьогоднішнього дня Бришовський приймає команду – йому полегшало.

– Воно й на краще, у вашої милості вдача для нинішніх часів надто горда. Важко нам за що-небудь, крім як за необережність, тебе гудити, відразу видно, молодий ти і болю душевного переносити не вмієш.

– До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби зносити не вмію.

Кисіль тихо застогнав, як людина, котру вдарили по хворому місцю, але потім посміхнувся смиренно і сумно і мовив:

– Такі слова мені тепер не звикати вислуховувати, це колись я щоразу гіркими слізьми обливався, а нині вже і сліз не стало.

Жалість переповнила серце Скшетуського: тяжко було дивитися на цього старця з обличчям мученика, якому випало на схилі віку страждати подвійно – душею і тілом.

– Ясновельможний воєводо! – сказав лицар. – Господь мені свідок: я лише про одне думав – про страшні часи, коли сенатори та коронні сановники змушені бити чолом набродові, що єдино палі заслуговує за свої злочини.

– Нехай благословить тебе Бог: ти молодий і чесний і, знаю, не з поганих намірів учинив так. Але те ж, що я від тебе почув, говорить князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої – і весь цей тягар презирства, вся ненависть на мене обрушується.

– Всяк служить вітчизні, як може, нехай Усевишній судить кожного за його діяння, що ж стосується князя Яреми, він заради батьківщини не щадить ні статків, ні здоров’я.

– І славою овіяний, і купається у променях цієї слави, – відповів воєвода. – А що очікує мене? Ти вірно сказав: нехай Бог судить нас за наші діяння, і нехай пошле він хоча б після смерті спокій тим, хто за життя страждав надміру.

Скшетуський мовчав, а Кисіль підвів очі