Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Скшетуський, вишикувавши драгунів по четверо, з гордо піднесеною головою спокійно їхав по широкій вулиці, не звертаючи ніякої уваги на грізні погляди з’юрмленого навколо люду, і лише думав, скільки йому буде потрібно самозречення, витримки і християнського терпіння, щоб здійснити задумане і не потонути з перших же кроків у цьому океані злоби та ненависті.

Розділ XVIII

Наступного дня комісари довгу тримали раду: чи відразу вручити Хмельницькому королівські дарунки, чи почекати, поки він виявить більше смиренності й хоч краплю каяття? Зрештою вирішили дошкулити його людяністю та монаршою великодушністю і сповістили про вручення дарунків – урочиста церемонія відбулася назавтра. З ранку дзвонили дзвони і гриміли гармати. Хмельницький очікував комісарів перед своїми палатами в оточенні полковників, козацької верхівки та незліченної юрби простих козаків і черні: йому хотілося, щоб весь народ знав, як ушановує його сам король. Він сидів на підвищенні під значком і бунчуком, серед послів із сусідніх земель, в облямованій соболиним хутром червоній парчевій опанчі, взявшись у боки, поставивши ноги на оксамитну з золотою бахромою подушку. По юрбі раз у раз пробігав захоплений, підлесливий шепіт: чернь, яка над усе цінувала силу, бачила у своєму проводирі втілення цієї сили. Тільки таким уяві простого люду міг малюватися непереможний народний герой, що громив гетьманів, магнатів, шляхту і взагалі ляхів, які до тієї пори були овіяні легендою непереможності. Хмельницький за рік війни трохи постарів, але не зігнувся – в могутніх його плечах як і раніше відчувалася сила, здатна трощити держави і створювати на їхньому місці нові; широке лице, що почервоніло від зловживання міцними напоями, виражало тверду волю, неприборкану гординю і зухвалу самовпевненість, яка підігрівалась успіхами в ратній справі. Лють і гнів дрімали в складках його лиця, й легко уявлялось: от вони пробуджуються, й народ під їхнім грізним подихом схиляється, немов ліс у бурю. З очей, окреслених червоним, уже стріляло нетерпіння, – комісари гаялися з’явитися з дарунками! – а з ніздрів на морозі валив клубами пар, як два димних стовпи з ніздрів Люцифера; так і сидів гетьман у викинутому власними легенями тумані, багроволиций, похмурий, гордовитий, поруч із послами, серед полковників, в оточенні океану черні.

Нарешті показався комісарський поїзд. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, роздуваючи щоки, сурмили в сурми; жалібні протяжні звуки видавали їхні інструменти: здавалося, це похорон величі та слави Речі Посполитої. За музикантами ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитній подушці, а Кульчинський, київський скарбничий, – червоний прапор із орлом і написом; далі самотою йшов Кисіль, високий, худий, із білою бородою, що сягала грудей; на шляхетнім його лиці було страждання, а в душі – нескінченний біль. Інші комісари рухалися за декілька кроків услід воєводі; замикали хід драгуни Бришовського на чолі зі Скшетуським.

Кисіль ішов повільно: в ту хвилину йому виразно уявилось, як за драним лахміттям переговорів, за видимістю монаршої милості й прощення зовсім інша, оголена, ганебна проглядає правда, що сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: «Не милість дарувати йдеш ти, Киселю, а милості просити смиренно; купити її сподіваєшся ціною булави та прапора, пішки йдеш випрошувати її в мужицького вождя від імені Речі Посполитої, ти, сенатор і воєвода…» І розривалася душа брусилівського магната, і почувався він огиднішим хробака, нікчемнішим праху, а у вухах його дзвеніли слова Яреми: «Краще зовсім не жити, ніж жити в холопів і бусурманів у неволі». Що він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, який являвся заколотникам не інакше, як в образі Юпітера, з насупленим чолом, у вогні війни і пороховому диму, овіяний запахом сірки? Що? Тягар цих думок зломив дух воєводи, усмішка назавжди зникла з його лиця, радість навіки залишила серце; він стократ волів би вмерти, ніж зробити ще крок уперед, і все-таки йшов: його штовхало все його минуле, всі старання, витрачені зусилля, вся невблаганна логіка його колишніх діянь…

Хмельницький чекав його, взявшись у боки, суплячи брови і випнувши губи.

Нарешті хода наблизилася. Кисіль, виступивши вперед, зробив іще кілька кроків до самого підвищення. Довбиші перестали калатати, замовкли сурми – і велика тиша впала на юрбу, лише на морозному вітрі шелестів червоний прапор, що його ніс Кульчинський.

Раптово тишу розірвав чийсь владний голос, із непередаваною силою відчаю, незважаючи ні на що і ні на кого, коротко і чітко наказав:

– Драгуни, кругом! За мною!

То був голос Скшетуського.

Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький злегка підвівсь, аби бачити, що відбувається. У комісарів із лиця відринула кров. Скшетуський стояв у стременах, прямий, блідий, із палаючим поглядом, тримаючи в руках оголену шаблю; напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:

– За мною!

У тиші голосно зацокали по чисто виметеній промерзлій вулиці копита. Вимуштрувані драгуни повернули на місці коней, і весь загін на чолі з поручиком за даним ним знаком неспішно рушив назад до комісарських квартир.

Подив і розгубленість відобразилися на обличчях у всіх, не виключаючи Хмельницького, позаяк щось надзвичайне було в голосі поручика і його рухах; ніхто, втім, не знав до пуття, чи не становить раптовий від’їзд ескорту частини урочистого церемоніалу. Лише Кисіль усе зрозумів, і, головне, зрозумів він, що і переговори, і життя комісарів разом із ескортом у ту хвилину висіли на волоску; тому, щоб не дати опам’ятатися Хмельницькому, він ступив на підвищення і звернувся до нього з промовою.

Почав він з того, що повідомив про виявлення королівської милості Хмельницькому й усьому Запоріжжю, але зненацька промову його перервала нова подія, котра мала тільки ту добру якість, що зовсім відвернула увагу від попередньої. Старий полковник Дедяла, що стояв біля Хмельницького, потрясаючи булавою, кинувся до воєводи, горлаючи:

– Ти що плетеш, Киселю! Король королем, а скільки ви, королята, князі, шляхта, лих накоїли! І ти, Киселю, хоч однієї з нами крові, відщепився від нас, із ляхами злигався. Не хочемо більше слухати твою балаканину, чого треба, ми й самі добудемо шаблею.

Воєвода з обуренням звернув свій погляд на Хмельницького.

– Що ж це ви, гетьмане, полковників своїх розпустили?

– Замовчи, Дедяло! – крикнув гетьман.

– Мовчи, мовчи! Набрався з раннього ранку! – підхопили інші полковники. – Іди геть, поки не вибили в плечі!

Дедяла не вгамовувався; тоді його і дійсно схопили за комір і виштовхали за межі кола.

Воєвода продовжив гладеньку свою промову, ретельно вибираючи слова; він хотів показати Хмельницькому, яким значним є те, що відбувається: адже прислані йому дарунки – не що інше, як знак законної влади, що