Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Хмельницький прийняв у мовчанні булаву та прапор, який негайно наказав над собою розгорнути. Юрба, побачивши це, радісно заревла – на кілька хвилин усе потонуло в галасі.
Тінь удоволення ковзнула по лиці гетьмана; зачекавши трохи, він так відповів:
– За велику милість, якою його королівська величність за посередництвом вашим мене обдарував, владу над військом оддавши і минулі мої простивши злочини, смиренно дякую. Я завжди говорив, що король зі мною проти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найкращий сьому доказ – його поблажливість до того, що я голови ваші рубав; знайте ж: я і надалі рубатиму їх, коли ви нам із його величністю не будете в усьому слухняні.
Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брову, немовби скипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту промови-відповіді. Кисіль же сказав:
– Король, шановний гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття й почати з нами переговори.
– Кров не я проливаю, а литовське військо, – різко відповів гетьман. – За чутками, Радзивілл міста мої вирізав, Мозир і Турів; підтвердиться це – кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу постинати голови, і негайно. Переговорів не буде. Не час нині для комісій: військо моє не в повному зборі, і полковники не всі тут, багато хто на зимівниках, а без них я і починати не буду. Нічого, одначе, на морозі теревені правити. Що з вас належало – отримано; всі бачили, що віднині я гетьман із королівської волі, а тепер ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, я вже зголоднів.
Із цими словами Хмельницький вирушив до своїх палат, а за ним полковники і комісари. У великому серединному покої стояв накритий стіл, що ломився під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, напевно, міг би відшукати і своє, вивезене минулого літа з Гущі. На блюдах горою навалено було свинину, яловичину й татарський плов, уся кімната просочилася запахом просяної горілки, розлитої по срібних глечиках. Хмельницький сів за стіл, посадовивши по праву від себе руку Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського, і сказав, тицьнувши пальцем у горілку:
– У Варшаві кажуть, я лядську кров п’ю, а в мене її пси хлебчуть, мені смачніша горілка.
Полковники розреготалися – від їхнього сміху затремтіли стіни.
Таку пігулку підніс комісарам замість закуски гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб – як писав підкоморій львівський – «не дражнити дикого звіра».
Лише піт рясно зросив бліде чоло воєводи.
Трапеза почалася. Полковники руками брали з блюд шматки м’яса, Киселеві та Бжозовському накладав у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні: кожний поспішав угамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток, та горілка з булькотом лилася в горлянки; часом хто-небудь зроняв слівце, що залишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, попоївши і перехиливши кілька чарок просянки, першим раптом звернувся до воєводи із запитанням:
– Хто у вас командує конвоєм?
Тривога відбилася на лиці воєводи.
– Скшетуський, достойний кавалер! – відповів він.
– Я його знаю, – сказав Хмельницький. – Чого це він не захотів дивитись, як ви мені дарунки вручите?
– Такий йому було дано наказ: він не в почет до нас, а для охорони приставлений.
– А наказ хто дав?
– Я, – відповів Кисіль, – непристойно, здалося мені, щоб при врученні дарунків у нас із тобою над душею драгуни стояли.
– А я інше подумав, знаючи, якої гордої вдачі сей воїн.
Тут у розмову втрутивсь Яшевський.
– Ми тепер драгунів не боїмося, – сказав він. – Це за старих часів у них була лядська сила, та ми вже під Пилявцями розшолопали: не ті нині ляхи, що били колись турків, татар і німців…
– Не Замойські, Жолкєвські, Ходкевичі, Хмелецькі та Конєцпольські, – перебив його Хмельницький, – а самі Трусевичі та Зайцевські, діти, заковані в залізо. Ледь нас угледіли, наклали у штани зі страху і навтікача, хоч татар і було спершу тисячі три, не більше…
Комісари мовчали, тільки шматок нікому вже не ліз у горлянку.
– Їжте і пийте, прошу уклінно, – сказав Хмельницький, – а то я подумаю, що наша проста козацька їжа у ваших панських глотках застряє.
– Коли в них глотки тіснуваті, можна і ширшими зробити! – закричав Дедяла.
Полковники, що встигли вже міцно захмеліти, вибухнули реготом, але гетьман кинув на них грізний погляд, і знову стало тихо.
Кисіль, який не перший уже день хворів, зробився блідий як полотно, а Бжозовський почервонів так, що здавалося, його от-от ударить грець.
Зрештою він не витримав і рикнув:
– Ми що, обідати сюди прийшли чи вислуховувати кепкування?
На що Хмельницький відповів:
– Ви на переговори приїхали, а тим часом литовське військо міста наші палить. Мозир і Турів мої повирізали – якщо буде тому підтвердження, я чотирьом сотням бранців голови на ваших очах накажу постинати.
Бжозовський стримав лють, що закипала в крові. Воістину життя бранців залежало від настрою гетьмана – варто йому бровою повести, і їм кінець – виходить, треба зносити всі образи, та ще зм’якшувати вибухи гніву, щоб привести його ad mitiorem et saniorem mentem.[183]
У такому дусі й заговорив тихим голосом кармеліт Лентовський, за натурою своєю людина м’яка і боязка:
– Бог дасть, вісті з Литви щодо Мозиря і Турова виявляться невірними.
Але не встиг він договорити, Федір Вишняк, черкаський полковник, відкинувшись назад, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, оскільки їх розділяло четверо інших співтрапезників, а тільки крикнув:
– Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе пулковників запорізьких шанувати!
Його кинулися вгамовувати, але не зуміли, і полковника було викинуто за поріг.
– Коли ж ти, шановний гетьмане, комісію зібрати бажаєш? – запитав Кисіль, прагнучи дати інший напрям бесіді.
На лихо, і гетьман уже захмелів добряче, тому відповідь його була швидка та уїдлива.
– Завтра думати-гадати будемо, нині я п’яний! Зарядили про свою комісію, попоїсти не дадуть спокійно! Набридло, годі! Бути війні! – І гетьман грюкнув кулаком по столі, від чого підстрибнули глечики і блюда. – І чотирьох тижнів не мине, я вас усіх зігну в баранячий ріг, ногами стопчу, турецькому султанові продам. Король на те і король, аби рубати голови шляхті,
