Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Слава Господу-Вседержителю! – вигукнув Володийовський.
– Отут іще post scriptum, – помітив Заглоба, заглядаючи через плече друга.
– І вірно! – сказав невеличкий лицар і почав читати далі: – «Подавець цього листа, осавул миргородського куреня, сердечно про мене піклувався, коли я в Січі перебував у полоні, і нині в Києві допомагав усіляко, і лист доставити взявся, не побоявшись ризику; будьте ласкаві, Міхале, подбайте, щоб він ні в чому не знав нужди».
– Ну, хоч один порядний козак знайшовся! – сказав Заглоба, подаючи Захару руку.
Старий потиснув її без тіні підлесливості.
– Одержиш винагороду! – додав невеличкий лицар.
– Він сокіл, – відповів козак, – я його люблю, я не для грошей тутки прийшов.
– І гордості, дивлюся, тобі не позичати, багатьом би шляхтичам не гріх повчитися, – продовжував Заглоба. – Не всі серед вас тварюки, не всі! Ну та добре, суть не в цьому! Виходить, у Києві пан Скшетуський?
– Точно так.
– А в безпеці? Я чув, чернь там дуже бешкетує.
– Він у Донця живе, у полковника. Нічого з ним не станеться: сам батько Хмельницький Донцю під страхом смерті наказав його берегти як зіницю ока.
– Чудеса в решеті! З якого дива Хмельницький так полюбив нашого друга?
– Він його давно любить.
– А казав тобі пан Скшетуський, що він у Києві шукає?
– Ясна річ, він же знає, що я йому друг! Ми і разом із ним, і нарізно шукали, як не сказати було?
– Одначе ж не знайшли досі?
– Не знайшли. Ляхів там іще пітьма, і всі ховаються, а одне про одного ніхто нічого не знає – відшукай спробуй. Ви чули, що там звірствує чорний люд, а я своїми очима бачив: не тільки ляхів ріжуть, але й тих, що їх переховують, навіть черниць і ченців. У монастирі Миколи Доброго дванадцять полячок було, так їх разом із черницями в келії задушили димом; кожного другого дня кликнуть клич на вулиці й біжать шукати, спіймають – і в Дніпро. Ой! Скількох уже потопили…
– Так, може, і її вбили?
– Може, і вбили.
– Ні, ні! – перебив його Володийовський. – Якщо Богун її туди відправив, значить, підшукав безпечне місце.
– Де, як не в монастирі, безпечніш, а й там знаходять.
– Ух! – вигукнув Заглоба. – Думаєш, вона могла загинути?
– Не знаю.
– Видно, Скшетуський усе-таки не втрачає надії, – продовжував Заглоба. – Господь тяжкі йому випробування послав, але коли-небудь і втішити мусить. А ти сам давно з Києва?
– Ой, давно, пане. Я пішов, коли комісари через Київ їхали назад. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і тікали, нещасні, хто як міг, по снігу, по бездоріжжю, лісом, до Білогрудки, а козаки за ними, кого наздоженуть, усіх убивали. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив, поки мав гроші.
– О, собачі душі! Виходить, ти з комісарами їхав?
– З комісарами до Гущі, потім до Острога. А далі вже сам ішов.
– Панові Скшетуському ти давно знайомий, значить?
– У Січі зустрілися; він поранений лежав, а я за ним доглядав і полюбив, як дитину рідную. Старий я, нікого мені любити більше.
Заглоба крикнув слугу і звелів подати меду та м’ясного. Сіли вечеряти. Захар із дороги був стомлений та голодний і попоїв охоче, потім випив меду, вмочивши в темну вологу сиві вуса, і мовив, прицмокнувши:
– Добрий мед.
– Ліпший, аніж кров, яку ви п’єте, – сказав Заглоба. – Втім, думаю, тобі, як людині чесній і Скшетуському відданій, до баламутів нічого повертатися. Залишайся з нами! Тут тобі добре буде.
Захар підвів голову.
– Я письмо віддав і піду, козаку серед козаків місце, негоже мені з ляхами брататися.
– І бити нас будеш?
– Та буду. Я січовий козак. Ми батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому надіслав булаву і прапор.
– От вам, пане Міхал! – сказав Заглоба. – Говорив я, протестувати потрібно?
– А з якого ти куреня?
– З миргородського, тільки його вже немає.
– А що з ним сталося?
– Гусари Чарнецького під Жовтими Водами вщент розбили. Хто живий залишився, тепер у Донця, і я з ними. Чарнецький добрий жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.
– І в нас ваші полонені є.
– Так воно й має бути. У Києві говорили, найперший наш козак у ляхів у неволі, хоча інші кажуть, він загинув.
– Хто такий?
– Ой, хвацький отаман: Богун.
– Богуна у двобої зарубано на смерть.
– Хто ж його зарубав?
– Отой лицар, – відповів Заглоба, вказуючи на Володийовського.
У Захара, що в ту хвилину допивав уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й лице почервоніло; нарешті він пирснув, пустивши з носа фонтан, і перепитав, давлячись од сміху:
– Цей лицар Богуна убив?
– Тисяча чортів! – закричав, насупивши брови, Володийовський. – Посланець сей занадто багато собі дозволяє.
– Не сердьтеся, пане Міхал, – втрутився Заглоба. – Людина він, видно, чесна, а що ввічливості не навчена, так на те і козак. І знову ж таки: для вашої милості це честь велика – хто ще при такій непоказній зовнішності стільки великих перемог здобув у житті? Статури ви кволої, зате духом міцні. Я сам… Пам’ятаєте, як після двобою витріщався на вас, хоча на власні очі від початку до кінця весь бій бачив? Вірити не хотілося, що такий жевжик…
– Досить, може? – буркнув Володийовський.
– Не я ваш батько, даремно ви на мене злитеся. Так знайте: мені б хотілося, щоб у мене такий син був; дасте згоду, всиновлю і відпишу все, чим володію! Пишатися потрібно, великий дух у малому тілі маючи… І князь не набагато ставніший од вас, а сам Олександр Македонський навряд чи йому в зброєносці годиться.
– Інше мене засмучує, – сказав, зм’якшившись, Володийовський, – нічого обнадійливого з листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він на Дністрі головою не наклав, це слава Богу, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, чи знайде?
– Що правда, то правда! Але коли Господь нашими стараннями його від Богуна звільнив і премногих небезпек і пасток допоміг уникнути, так ще в зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивного почуття до нашого друга, то не для того, певно, щоб він від туги і страждань, як свіча, станув. Коли ви, пане Міхал, руки провидіння в усьому цьому не бачите, розум ваш тупіший од шаблі; втім, справедливо вважається, що не можна мати всі достоїнства відразу.
– Я лише одне бачу, – відповів, гнівно ворушачи вусиками, Володийовський, – нам із вами там нічого робити, залишається тут сидіти, доки зовсім не запліснявіємо.
– Скоріше вже мені пліснявіти, оскільки я за вас набагато старіший; адже відомо – і
