Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Та, мабуть, запросили в офiцiни… де замкова команда…
— Однак це прикро: вiн у мене — права рука… Я привiз його… Нарештi, вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького…
— А все ж таки схизмат… iз хлопiв…
— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — вiн тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований… це голова!..
— Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потiм…
— Ну, облишмо, — обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гротi… Здається, втiкаюча дрiада, — заговорив вiн грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п’єдесталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?
— Але, коханий дядечку…
— Ревнуєш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви… замiсть холодного мармуру — рожеве, ароматне тiло… A, sacrebleux! Грiм i блискавка! Але я тобi раджу, mon cher, бути в подружньому життi лiберальним i вiльнолюбним… Шлюб нам потрiбен тiльки для зв’язкiв, для збiльшення маєтностей, а для радощiв життя — вiн отрута: це хробак, який пiдточує всi нашi втiхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тiльки зовнiшнiх конвенансiв i поза пристойним родинним вогнищем треба завести свiй вiльний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вiльного простору й величi…
— Я, власне, не старовiр, — посмiхнувся Голембицький, — i визнаю, що шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання — заради iнтересiв серця i що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…
— Дiтей, — перебив Младанович, — i додам ще: прекрасних дiтей… особливо дочку… i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай поб’є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумiє рiзноманiтити їх, витончувати: все для цього i все в цьому.
— Вiддаватися насолодам можна тiльки тодi, коли людина перебуває в цiлковитiй безпецi i коли над її головою не висить бiда…
— А що ж висить над моєю головою?
— Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити гроза. По-перше, щось затiвають бестiї хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки…
— Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вiшати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годi!
— Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, — серйозно зауважив хорунжий, — погань то погань, але цю погань пiдтримує й наставляє київська схизматська iєрархiя, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожцiв, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тiльки заступається за своїх нiбито одновiрцiв, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, вiн «падам до нiг»!
— Грiм i блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! — ударив себе кiлька разiв по потилицi Младанович.
— Та й у всiх! Це ж ганьба! Ми, вiльна, гонорова шляхта, i в якiйсь пiдлеглостi, когось повиннi слухатися!
— Oui, oui!’ Обурливо!
— От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерацiї, щоб протидiяти московському шпигуновi, зрадниковi! I протидiяти не тiльки йому, а й усьому впливу схизматської Росiї.
— Браво! Браво! Це менi подобається… Це менi нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератiв.
— Пречудове!.. Головне — конфедерацiя вiд нас недалеко, в Барi. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнiшим…
— Радий, радий i клопотатимусь за Пулавського…
У цей час до спiврозмовникiв пiдiйшло кiлька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесiду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсiм розходився з думкою бiльшостi: його слова й викликали гарячi заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.
— Задушили, задушили поспiльство цiлком! — кричало кiлька голосiв.
— Нi, панове, не задушили ви поспiльство, воно тiльки затаїло злiсть, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душi.
— Ха, — обiзвався один шляхтич зневажливо, — а пановi дуже потрiбна любов того бидла? Пан, може, хоче обнiматися й цiлуватися з тими схизматами?
Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився вiд цього брутального глузування, а дивився на всiх ясно, спокiйно, навiть з поблажливою усмiшкою, що грала на його великих, м’яко окреслених губах. Хоч вiн був i негарний, худорлявий i непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом i розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження i свiдчила, що ця людина сповнена внутрiшньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторi поблизу Лисянки.
— Не святкуйте, панове, перемоги i не дивiться так легко на тривожний, близький до кризи час, — провадив вiн серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, пiдiгрiтий алкоголем настрiй своїх слухачiв. — Ненависть люду, який стогне пiд несправедливим гнiтом ваших економiв, отаманiв i рiзних жондцiв, може за першої-лiпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутнiсть i вжахне свiт…
— Вiтаю пана Левандовського! — зухвало кинув у вiчi шляхтичевi один з його опонентiв. — Якщо пан боїться цiєї поганi, то йому слiд усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!
— А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? — зауважив другий.
— Можливо, — пiдхопив третiй, — звiдси й пророкування.
— Протестуюсь! — крикнув Левандовський.
Усi загаласували.
— Та нам тепер не страшнi, — кричав перший опонент, — не тiльки хлопи, а й круль, i сейм, i сам диявол!
— Ми
