Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— По-перше, панове, ви не крулi, — перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, — а тiльки служите в командах у крулiв, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речi Посполитої, що олiгархiя захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладцi розбили славну й сильну колись Польщу на кiлька ворожих помiж собою таборiв i взяли собi на розум, що їхнi дрiбнi особистi iнтересики та свавiлля й становлять усю суть Речi Посполитої.
— Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентiв пан? — з погрозою обступила Левандовського група опонентiв.
— Панове лицарство! — палко мовив, пiднiсши руки, Младанович i пiдiйшов з своїм хорунжим до товариства. — Я бував у Францiї, в Парижi i всiлякi диспути чував, там вони скрiзь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченостi… Це, так би мовити, лицарський турнiр слова… а на турнiрах, шановне панство, переможця прикрашають вiнком.
— Але, ясновельможний, — вже стриманiше загомонiли деякi голоси, — цей пан ображає нас i Рiч Посполиту своїми словами…
— Нiкого я, панове, не маю намiру ображати, — пiднiс голос Левандовський. — Я кажу щиро i кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi моцарства — й Австрiя, й Пруссiя, й Московiя — дивляться на Польщу, як на вмираючу вiд внутрiшнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московiя заступається за єретикiв, своїх одновiрцiв, та нiмцi, повiрте, ще бiльшi нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства…
— Ого! Одначе! — почулося кiлька роздратованих голосiв.
— Занадто смiливо, — зауважив i Младанович.
— Я ще раз кажу — розгнузданiсть, — пiдкреслив Левандовський, — бо всi багатства й прибутки країни вiдiбранi в Речi Посполитої i перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулiвськi бенкети, на безумнi забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i знесилена. Хiба при такому станi речей може Рiч Посполита дати вiдсiч зовнiшньому вороговi?
Пiд час цiєї останньої тиради непомiтно пiдiйшов до гурту суперечникiв господар замку i став з подивом прислухатися до мови свого пiдвладного шляхтича.
— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далi Левандовський. — Нi влади, нi грошей, нi вiйська!
— Помиляєшся, пане! — рiзко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речi Посполитої оборонцi, тi оборонцi — ми, благородне лицарство, найкраще в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати списом i шаблею, нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити собi на ногу… i ось ми утворюємо конфедерацiї проти Москви за шляхетську вольнiсть!
— Бравої Вiват! От справжнiй патрiотизм! Єще Польска нє згiнела! — вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.
— Спасибi, мiй майбутнiй зятю, — несподiвано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi сподобалась i смiлива мова пана, — кинув вiн крижаний погляд на знiяковiлого Левандовського. — Як бога кохам — це смiливо й оригiнальне; звичайно, пан iз-за кордону вивiз свої переконання, але це цiкаво… А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. — Ми часто зустрiчалися…
— Так, я мав честь кiлька разiв бути присутнiм на його мосцi полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним…
— А, пам’ятаю, пам’ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотiв був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.
— Цiлковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матiр’ю, i тому я позбавлений був утiхи й честi…
— Ми пана винагородимо i завтра ж у нього будемо… Менi хочеться ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то пан сам нас проведе…
— Я попрошу в такому разi дозволу поїхати ранiше й попередити дружину.
— Не вiдпущу, — зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою…
Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський пiдiйшов до Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть губернаторам поговорити наодинцi.
Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних алей; серце його щемiло вiд образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне вiдчуття рабства, що в грудях його билося тiльки одне бажання: пiти звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.
На перехрестi вiн здибав незнайомого у багатому козачому вбраннi, з золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, i вiд усiєї постатi його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацiї i плавностi рухiв.
Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi, не забуваються вже нiколи.
Довгастий овал його обличчя був гарний, але до пiдборiддя надто звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений, немов мармуровий, вiн здавався вiд пiдголеної чуприни ще бiльшим, засмаглi, вкритi густим рум’янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки вони були дуже великi, то ця вада лишалася непомiтною, чому сприяли ще брови, темнi, тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло перенiсся. З-пiд цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з горбиком нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а втiм, його пом’якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового вiдкритися для веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.
З першого ж погляду сотникове
