Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.
— Так, ясновельможний пане, — вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунцiя.
— I що ж вiн пише?
— Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими осипає панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi єдинiй, iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усякої скверни, — хай увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою голубицею до престолу Всевишнього.
— О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона єлеєм помастила рани душi моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гiдний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров’ю, чи гiдний я молитов найсвятiшого папи? — промовив схвильованим i навiть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.
— Приниження паче гордостi, — похитав головою плебан, — найсвятiший бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залiзо вогонь горнила. В насильствi iнодi виявляється велика любов: ми караємо дiтей своїх, люблячи їх i бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслiдувало б осквернителiв закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.
Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi д’горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.
— Святий кардинал обiцяє ощасливити нас незабаром своїми одвiдинами, — виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. — Вiн привезе тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.
— Ох! — зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, i кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врiзується в нього з болем, викликає новi бурi, але не дає менi бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою менi немає, немає й забуття! Нi в запалi гнiву, нi в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я вбачаю караючу десницю…
— Боже! — скрикнув, пiднiсши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою?
— Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворяє, а роз’ятрює.
— Розумiю, вельможний жадав дiтей…
— Не говори, отче, про дiтей…
— Тобi, коханий мiй пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама i Сару… А може, провидiння, заради твого ж добробуту, вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повiдай, вельможний, духовному отцевi своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.
— Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?
— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй своїй територiї католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi країни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма народами Польщi i яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д’горi. — Рим звертається до Речi Посполитої, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне володiти зброєю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно вже вiдреклося вiд хлопської вiри й припало до лона нашої церкви, мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, — викорiненi, єретична iєрархiя i попи знищенi… i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися до хитрощiв, напiвзаходiв, — просто принизливо! Пора смiливо завдати рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ’ю!
— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.
— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавiшав плебан, — схизматка Росiя починає втручатися в нашi справи i навiть насмiлюється пiдносити голос до наказiв i погроз!
— О Єзус-Марiя! — з жахом мовив Кшемуський.
— Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя має єдиний привiд для втручання — це турбота про своїх одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим державам здається законним. Та коли б
