Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережної України польський уряд починає смiливо й зухвало дiяти проти православ’я в залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: єпископiї передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволяється навiть пiдтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духiвництва вiдбирається все церковне майно, й воно прирiкається на цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ’я, позбавляються своїх споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим владикам — унiатам… Усi новi постанови сейму i декрети короля, спрямованi на приниження руської iєрархiї, звели зрештою особу священика до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи польських маєткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочої худоби, дiдичi все ж таки не дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен католик мiг мучити його, як йому заманеться… Нiкому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi — знедоленi, пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку — старости, присвоївши собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого — державнi й володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i торгiвлi, з третього — суворий цеховий лад, монополiзувавши працю, убив внутрiшнє змагання, допускаючи конкуренцiю євреїв, якi захопили врештi усе в свої руки.
Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполитої, сам розкладається, втрачає благороднi прагнення славних часiв Августа-Сигiзмунда, замiнюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цiлями, шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi традицiї свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне прагнення — навернути всiх iновiрцiв у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм’я величi папи.
Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi Посполитої, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi виконавчої влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Українi до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не заглядали в свої маєтностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння маєтками губернаторам, уповноважуючи їх необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд’яремний православний народ, а особливо духiвництво. Православ’я й руське плем’я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росiї й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.
Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережної України в епоху подiй, якi тут описуються.
Мiстечко Лисянка, що й нинi є в Звенигородському повiтi Київської губернiї, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало заселеному краї; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися мiщани; кожний мiщанин зобов’язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для їхнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали iнодi значними торговельними центрами.
Лисянка спершу належала родинi Чермiнських, а потiм, у 1622 роцi, ввiйшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвiв замок стiнами, озброїв його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок. У цьому мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, — за одними переказами — батько Богданiв, Михайло, а за iншими — сам Богдан. У 1762 роцi на Лисянку, занесену в королiвськi добра, дiстав привiлей Ян Яблоновський.
Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi сади, загатив рiчки Тiкич i Лисянку, побудував великi млини, розширив мiстечко й збiльшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатiла й стала центром торгiвлi; навкруги неї почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу.
Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом, i татарами, але в половинi XVIII столiття, коли останнi спалахи козацької боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з руїн у новiй пишностi, а мiстечко почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не жили в родових українських маєтках, а їх замiнили уповноваженi вiд них губернатори; вони були й представниками влади своїх патронiв, i господарями їхнiх маєтностей. В часи, якi тут описуються, губернатором мiстечка Лисянки i всiх маєткiв Олександра Яблоновського на Київщинi був вельможний пан Андрiй Кшемуський.
В часи губернаторства Кшемуського мiстечко Лисянка розрослося до городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати своїх бурмистрiв i войтiв. З’явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi, i
