Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Ао отцi базилiани вiдняли її й вивезли звiдти до себе на тiк той хлiб, який ми сiяли й жали, — останнiй наш прожиток.
— I добре зробили.
— Але в нас є княжi записи, вони внесенi i в мiськi книги, вiдомi й братству.
— Ти ще нагадуєш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! — ляснув вiн у долонi, i на цей поклик з’явилося кiлька челядникiв.
— Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.
Упав приголомшений старий у ноги своєму катовi й заблагав:
— Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…
Пiсля того, як вийшла панi губернаторова, товариство ще бiльше збентежилось: тi, що ждали урочистої процесiї, почали шепотiтися помiж собою, кпити одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i шукали очима господарiв, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, якi ремствували на зволiкання з забавою.
Текля страшенно хвилювалась; вона помiтила, що веселий настрiй в товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч… У когб б спитати, де її названi батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нiкого iз знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.
— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко пiдiйшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвiнким голосом:
— Падам до нуг, весь до панських послуг.
Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з страху, подиву й захвату, охопило її цiлком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:
— Ох, я помилилась… Думала, що наш…
— Придiли, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись i менi…
— Пан такий ласкавий… менi хотiлося, щоб батько мiй… вiн, певно, на замковому дворищi… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…
— Лечу передати бажання вельможної панни, — i лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.
— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манiрна панна, коли вiн поквап-но вiдiйшов.
— Не знаю, — вiдповiла Текля.
— Чи не диявол з пекла?
— Якщо й диявол, то привабливий.
— Ха-ха! Люба! — щиро засмiялася Веронiка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша батьковi душа, це наш славний сотник Гонта.
— Простий козак? — розчаровано процiдила Текля.
— Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замкової козачої мiлiцiї.
Гостi, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вiтальнi вигуки: то з’явилося подружжя господарiв.
Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усi щiльнiше обступили алею i затаїли подих.
Почувся глухий гуркiт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волiв бiлої мастi, прикрашених червоними стрiчками; на бочцi верхи сидiв Бахус, якого пiдтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощiв були чарiвнi, їх постатi стрункi й зграбнi, але самий вираз облич не пасував до їхнiх ролей: замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.
Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачiв, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…
— Досконале, досконале! — хрипiв, прицмокуючи, Потоцький i потискував вдячно руку господаревi.
Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.
— Delicilux! Пречудової — шепотiв вiн.
Слiдом за Бахусом поплив у якiйсь розмальованiй мушлi, запряженiй дельфiнами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь дуже хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.
Слiдом за Нептуном з’явилася процесiя народiв, якi представляли рiзнi країни; звичайно, перша фiгурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбраннi; панну оточувало пишне лицарство з бiскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному рiзноманiтною зброєю, помостi; її везли запряженi в ярма православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цiєї групи викликала бурю захоплених вигукiв:
— Вiват! Нєх жиє! Смерть схизматам!
Про кожну перемiну в процесiї сповiщалося пострiлом гармати й змiною потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто сальвою всiєї фортечної «армати». Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiлої вiд хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його фiльварки, i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв охопив жах.
Усi в одчаї заметушилися по вулицях i з зойками: «Пожежа, горимо!» — кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.
Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянської економiї, та гостi, захопленi незвичайним видовищем, не помiчали спершу далекої заграви, а коли з’явилася в процесiї Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй темрявi цiле море полум’я, темнi силуети найближчих будiвель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум’ї.
Розкiшна постать Польщi, пишне лицарство, запряженi в ярма селяни здавалися тепер облитими кров’ю i надавали всiй цiй картинi зловiсного характеру.
Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд тиском цього враження почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.
— То не жарт,
