Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.
— Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. — Шановний пане, — пiдкреслив вiн, — присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.
— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…
— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав спiврозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…
— В мене одна думка — втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства — тяжко.
— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.
— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.
— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…
— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…
— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.
Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М’якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.
Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.
— Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…
— То кажуть про простих дiвчат, — обiзвалася Текля, — i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою — це неймовiрно!..
— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Веронiка, — справдi безчинствує й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Вiн нiкого не милує, якщо треба — вiнчається живосилом, а на другий день зашиває жiнку в мiшок i кидає її з кручi просто в Днiпро…
— Ах! — завищала панна. — Я туди не пiду, — i вiдсахнулась, коли панни ввiйшли до темної алеї.
— Чого панна боїться? — засмiялася Текля. — Потоцький же в замку, а не за кущами.
— Але там може бути в засiдцi його посiпака… а то i який-небудь гайдамака!
— Гайдамака? У нас гайдамака? — сплеснула руками Текля. — Та їх скрiзь уже перевiшали, а в нас, у мого батька, й поготiв, їх i за грошi тут не знайдеш!
— Не кажи так, люба, — мовила поважно Веронiка, — у нас, в Уманi, одержано недобрi вiстi — народ починає хвилюватися i про щось усе змовляється по лiсах та ярах, i з Києва засилають бунтiвникiв, звiдти обiцяють їм пiдтримку…
— Ну, то байка! — махнула рукою Текля. — Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посмiє!
— Коли б воно так було! — вiдповiла на це манiрна панна, сполохано озираючись кругом i поспiшаючи назад до майданчика, де починали спалахувати рiзноколiрнi лiхтарi. — От у нас, на Брацлавщинi, уже з’явилися знову гайдамаки, спалили два фiльварки, настрахали всiх навкруги звiрствами i втекли вiд команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навiть i вдень, хоч i близько.
— А я не боюсь на човнi кататися сама з хлопом… У нас тут є вiдважний такий, Петро…
До панн пiдiйшов гурт молодих елегантних гусарiв та уланiв на чолi з нареченим Теклi хорунжим.
— А, нарештi-таки, — вигукнув вiн з пафосом, — фортуна зглянулась i показала менi нитку Арiадни, яка й привела мене знову до мого щастя.
— Але лицаря, — кокетливо вiдповiла Текля, — мабуть, та нитка
