Данина Каталонії - Джордж Орвелл
На це було декілька причин. Почнімо з того, що профашистська преса поширювала безсоромну брехню про звірства республіканців, а тому пропагандисти не сумнівалися, що допомагають іспанському уряду, заперечуючи, що Іспанія «стала червоною». Але головна причина крилася ось у чому: окрім невеликих революційних груп, що існують у будь-якій країні, весь світ був сповнений рішучості не допустити революції в Іспанії. Зокрема, комуністична партія, за якою стояла Радянська Росія, кинула всі свої сили на недопущення революції. Згідно з комуністичною тезою, на цьому етапі революція могла б виявитись фатальною, а тому Іспанія повинна зосередитись не на запровадженні контролю з боку робітників, а на буржуазній демократії. Навряд чи варто пояснювати, чому «ліберальні» капіталісти гнули ту ж саму лінію. В іспанську економіку вливалися значні потоки іноземного капіталу. Наприклад, у транспортну компанію Барселони було інвестовано десять мільйонів фунтів стерлінгів британського капіталу, а профспілки тим часом конфіскували увесь транспорт Каталонії. Певна річ, якщо революція розгортатиметься й далі, вже не йтиметься про жодну компенсацію. З іншого боку, у разі перемоги капіталістичної республіки іноземні інвестиції будуть врятовані. Якщо повстання придушити, то не буде потреби вдавати, що не було ніякого повстання. Таким чином можна було прикрити суть будь-якої події. Кожний факт передавання влади від профспілок до центрального уряду можна було зобразити як необхідний крок у ході військової реорганізації. Ситуація, що склалась, була надзвичайно цікавою. За межами Іспанії мало хто знав, що в країні революція, в Іспанії ніхто в цьому не сумнівався. Навіть контрольовані комуністами, що проводили певну антиреволюційну політику, газети ОСПК говорили про «нашу славну революцію». А тим часом комуністична преса в інших країнах розпатякувала, що жодних ознак революції немає, ба більше, захоплення заводів, утворення робітничих комітетів — усе це брехня, а якщо таке й було, то не мало «ані найменшого політичного підтексту». Газета «Дейлі Воркер» (число від 6 серпня 1936 року) переконувала: ті, хто стверджував, що народ Іспанії бореться за соціальну революцію, а не за буржуазну демократію, були зухвалими брехунами. З іншого боку, Хуан Лопес, член уряду Валенсії, у лютому 1937 року заявив, що «іспанський народ проливає кров не за демократичну республіку та конституцію, а за... революцію». Отже серед членів уряду, за яких, власне, воювали, також були зухвалі брехуни. Деякі іноземні антифашистські газети вдавалися до ще підлішої брехні й запевняли, що на церкви нападали виключно тоді, коли вони слугували укриттям для фашистів. Насправді ж, церкви руйнувалися всюди, оскільки для іспанців вони були частиною капіталістичної афери. За шість місяців в Іспанії я бачив лише дві вцілілі церкви, й до липня 1937 року заборонялося їх ремонтувати чи провадити там служби. Винятком була одна чи дві протестантські церкви в Мадриді.
Але, зрештою, то був лише початок революції, а не кінець. Навіть коли робітники, насамперед у Каталонії, а можливо, й деінде, могли скинути уряд та перебрати на себе його функції, вони цього не робили. Очевидно, вони не могли так вчинити, коли Франко гамселив у двері й частина середнього класу була на його боці. Країна переживала перехідний період і могла рухатись у напрямі розвитку соціалізму або повернутися назад і взяти курс на звичайну капіталістичну республіку. Селяни володіли більшою частиною землі та мали намір її утримувати, якщо Франко не переможе. Всі значні галузі промисловості націоналізовані, і те, залишаться вони такими чи повернеться капіталізм, великою мірою залежало від того, яка група переможе. Із самого початку центральний уряд і напівавтономний уряд Каталонії безперечно представляли робітничий клас. Центральним урядом керував Кабальєро, лівий соціаліст. Членами уряду були міністри, які представляли ВСТ (соціалістичні профспілки) та НКП (синдикалістські профспілки, контрольовані анархістами). Каталонський уряд був фактично витіснений антифашистським Комітетом оборони[23], що складався здебільшого з представників профспілок. Згодом Комітет оборони розпустили і Каталонський уряд реформували так, що він став представляти профспілки та різноманітні ліві партії. Кожні наступні переміщення в уряді були кроком праворуч. Спочатку з каталонського уряду виключили РПМЄ, за шість місяців Кабальєро замінили правим соціалістом Негріном. Відтак зовсім скоро вивели з уряду НКП, тоді ВСТ, після чого НКП усунули ще й з каталонського уряду. Зрештою, через рік після початку війни та революції у складі уряду залишилися тільки праві соціалісти, ліберали та комуністи.
У жовтні-листопаді 1936 року накреслилася загальна зміна курсу праворуч, коли СРСР став постачати уряду зброю й влада почала потроху переходити від анархістів до комуністів. Окрім Росії та Мексики, жодна інша країна не бажала прийти на допомогу уряду. Та й сама Мексика, з цілком очевидних причин, не мала змоги поставляти велику кількість зброї. В результаті цього склалася ситуація, коли росіяни цілком могли диктувати свої умови. Ці умови, поза сумнівом, зводилися до альтернативи: кінець революції або кінець постачанню зброї. Перший крок на шляху усунення революційних елементів — вигнання РПМЄ з каталонського уряду — було зроблено за вказівкою СРСР. Звичайно, прямий тиск з боку Радянського Союзу заперечувався, але насправді це не так уже й важливо, оскільки комуністичні партії у всіх країнах беззаперечно провадять політику Радянського Союзу, відтак ніхто не відкидав того очевидного факту, що саме комуністи були основним рушієм боротьби супроти РПМЄ, а заразом з анархістами і тими соціалістами, яких очолював Кабальєро. Та й загалом вони виступали проти революційної політики. Зі вступом у війну Радянського Союзу тріумф комуністичної партії був вирішеною справою. По-перше, вдячність Росії за зброю і той факт, що комуністична партія, особливо після прибуття Інтернаціональних бригад, здавалася спроможною виграти війну, значно підвищили престиж комуністів. По-друге, зброя з Росії розподілялася через комуністичну партію та її союзників, які слідкували за тим, щоб якнайменше зброї діставалося їхнім політичним опонентам[24]. По-третє, проголошуючи свою нереволюційну політику, комуністи змогли схилити на свій бік усіх тих, кого лякали екстремісти. Наприклад, заможніших селян було легко об’єднати у боротьбі проти колективізаційної політики анархістів. Спостерігалося також неймовірне зростання
