Anarchy in the UKR - Сергій Вікторович Жадан

Ми повертались додому, було вже пізно, зупинялись на залізничному переїзді, повз нас на повній швидкості мчав товарняк із нафтою, я намагався порахувати всі вагони, час від часу збиваючись і нервуючи з цього приводу, скільки? питався старий, сорок, відповідав я навмання, і він серйозно кивав головою.

Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, великою мірою формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх саме так і сприймаю — як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а, відповідно, і в пам'яті, моя географія формувалась на швидкості 80—90 кілометрів на годину, скільки разів потім мені доводилось видивлятись із вікна автобуса чи випадкової фури на краєвиди за вікном, ну ось, говорив я собі, вони і далі змінюються, інакше й бути не може, просто ти зобов'язаний встигнути у своєму житті побачити їх якщо не всі, то принаймні більшу частину, можливо, в цьому і є сенс твого життя, якщо він взагалі є. Зір, поставлений тобі в дитинстві, вбирає все — і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги, з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, котрі вихоплюються для тебе фарами, вже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте, і ти вже спокійно і міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я загалом думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, в якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, з усіма жуками, що б'ються об скло, з деревами, птахами і подорожніми привидами, які стоять в тіні, не маючи сил вийти на світло і розсіятися в ньому — взагалі найкраще, що в цьому житті можна побачити. Такі ось соплі./

Востаннє я бачив нашу машину через кілька місяців після аварії. Вона стояла на подвір'ї, я розглядав її й думав — цікаво, ось в оцих уламках, саме в оцих, я провів не один день, я міг би упізнати нашу машину по запаху, по дотику до оббивки салону, по скрипу крісел, тепер ось вона стоїть, наче після м'ясорубки, і таке враження, що це мене самого сплющило, адже якщо подумати, це могло статися й раніше, скажімо, 20 років тому, і чи вижив би я тоді? Дивно, але про що іще можна думати, дивлячись на розбиті машини. Це взагалі дивне видовище, де-небудь на них обов'язково запікається кров; покалічені, вони набувають якоїсь особливої різкості й спустошеності, чогось такого, що зовсім не пов'язується з дитинством, тому що там, в тих наших переїздах, і мови не могло бути, що хтось може взяти і розплющити нашу машину, чи взагалі будь-яку машину на нашій трасі, хіба що її перед тим мають списати, a після того відтягнути на великий автомобільний цвинтар. Побиті машини взагалі дивно виглядають, я не говорю про людей, не хочу про них говорити, a ось машини, їх не закопують і не спалюють, їх просто відтягують у який-небудь відстійник і лишають там заростати молочаєм і диким часником, і вони лишаються там, переживши власну смерть; на що вони схожі? на щось гірке й недоречне, наприклад на яблука, великі перестиглі яблука, які падають на твердий ґрунт і розвалюються навпіл, так що їх тепер ніхто і не підбере; або на банки зпід коли, котрі продають у вуличних фастфудах Берліна чи Будапешта, чи ще будь-якого міста світу, де хтось дбає про регулярне розповсюдження коли й повну переробку упаковочних матеріалів; або на аркуші з записника Бога, котрі той, не доробивши, в якийсь момент кінцево забракував, нервово видер, і, зіжмакавши, запустив до кошика зі сміттям.

85-й. Лікарня.

В моїх вісімдесятих лікарів було мало. Вони були не потрібні, дорослі в моїх вісімдесятих не мали часу хворіти, життя було настільки насиченим і густим, настільки в ньому все було пов'язано й узгоджено, що звертатись до лікарів просто не випадало. Коли хтось помирав, то робив це швидко і ненав'язливо. Я пригадую з дитинства кілька похоронів, і не можу сказати, аби це було надто печально. Трагічність похоронів у моїх вісімдесятих була приглушеною, внутрішньою, не бабською, ніхто не дозволяв собі рвати волосся чи стрибати в могилу за небіжчиком, ясна річ, що хтось при цьому плакав, хтось понуро супроводжував домовину, проте земля наша була теплою, а пам'ять легкою і довгою, нашим небіжчикам мало лежатись затишно і спокійно.

Поминки у моїх спогадах є чимось скоріше оптимістичним, для мене вони й дотепер асоціюються зі збудливим запахом натовпу, з голосами на кухні, з жиром, який розтікається по тарілках, з казенкою і домашніми наливками, з суворими, упевненими у собі чоловіками та їхніми молодими дружинами, які завжди все підготують належним чином, аби покійному не було соромно за невтішні поминки. Лікарі тут були зайвими. Будь-яка подія в моєму дитинстві, чи то сумна, чи ювілейна, неважливо — це насамперед столи, великі, неймовірні столи, заставлені стравами й напоями, столи, зза яких не виходять по кілька днів, всі мої вісімдесяті — це суцільне застілля, коли кожного дня є привід не виходити зза столу — як не поминки, то весілля, як не обжинки, го день конституції, розмірене радісне життя, суто виробничі турботи, ти знаєш своє місце під небом, і тримаєшся за нього міцно і впевнено, ніхто не виб'є у тебе ґрунт ізпід ніг, ніхто не виб'є у тебе з рук кружку зі спиртом, ніхто не зможе тебе переконати в тому, що життя не довге, а смерть не солодка. Всі були зайняті серйозними справами, життя з погляду восьмидев'яти років видавалось мені конструкцією максимально точно і прозоро спроектованою, все було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним.

Мої батьки товаришували з родиною дільничого лікаря, це був старший чоловік, серйозний і поважний, вдома у нього стояло піаніно, він дозволяв собі ставитись до моїх батьків з доброю поблажливістю, вибачаючи їм деякі людські слабкості, скажімо, відсутність у нас вдома піаніно. Батьки часто брали мене з собою, коли йшли в гості до лікаря, вони заходили на подвір'я, де під деревами стояв великий стіл, довгими літніми вечорами сиділи там і говорили про щось своє, про медицину, я це добре пам'ятаю, не говорив ніхто, розмови були голосні, вино було густим і червоним, вечори були безкінечними, над столом горіла потужна лампа, під якою літали нетлі, вечірнє світло дивно розсіювалось у повітрі — варто було