Anarchy in the UKR - Сергій Вікторович Жадан
Разом з тим, в цьому кіно обов'язково має бути кримінал, багато злодіїв і спекулянтів, злісних порушників норм соціалістичного співжиття, безумних маргіналів з сокирою за халявою, з ножем у пластиковому дипломаті, з трояндовими шипами в горлі, безліч малолітніх виродків, які йшли стінка на стінку з битими пляшками в руках, які голили собі черепи, аби всі бачили, скільки вони мають шрамів, які випалювали собі на шкірі саморобні татуювання, так потім і ходили — з попсованою шкірою, з незрозумілими пентаграмами, з почуттям гордості й відваги; цей кримінал не повинен викликати депресняків, оскільки має у собі присмак гіркості й розпачу від неможливості до кінця зрозуміти сам механізм перетікання життя навколо тебе, розростання його в природних декораціях, в яких ти, як ти не бийся і не махай своєю битою пляшкою, є всього лише одним із безіменних статистів, котрі проходять екраном, на мить об'ємно фіксуючись в очах глядацької аудиторії, і навіки зникають в чорному річищі титрів. Кримінал у цьому випадку покликаний робити обставини любові й народження більш рельєфними, а обставини смерті — більш темними й загадковими, він є, скоріше, приправою, залишеною в цих сонячних полях для повноцінного смакування деталей, котрими поступово наповнюється твоє існування, і котрі ти для себе починаєш поступово вирізняти з загального — цільного й продуманого — сценарію.
До речі, деталі. Деталі можуть стосуватись головних героїв, наприклад, це можуть бути деталі їхнього одягу, різні жіночі штуки, куплені на чорному ринку, перепродані через треті руки, дивовижні речі жіночого туалету, котрі потім зриваються з героїнь нервовими п'яними руками героїв, встигаючи відбитись у твоїй пам'яті і твоєму персональному каталозі; це можуть бути деталі побуту — строкаті синтетичні килими, на які ставлять домовини з небіжчиками, шкіряні авіаторські куртки, привезені з армійської служби і порізані бритвою в першій же нічній бійці, механічні годинники, жовті пластмасові кліпси, офіцерські паски, патрони з губною помадою, саморобні бензинові запальнички — блискучі, з важким запахом нафти, чорні гострі заколки, які висипаються з жіночого волосся і залітають під сидіння автомобіля, і ніхто навіть не намагається їх знайти в тому темному нічному автомобілі, на тихій автостоянці, поміж розкиданого одягу і справжньої дорослої любові.
Події в цьому кіно мусять розвиватись повільно і послідовно, тут взагалі все продумано і випадкових речей майже немає. Разом з тим подій повинно бути багато, вони повинні заповнювати собою весь той простір, який було надано тобі для обживання і освоєння; їхня рухома, пластична струкгура має підпирати собою прогріте зранку небо, щоби воно трималось у тебе над головою надійно і твердо, не провисаючи і не обвалюючись черговими катаклізмами. Події мають відбуватись просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї незримої внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так, щоби ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очима; події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує; в кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків, вчинки ці багато в чому і пояснюють загальну насиченість сюжету — вони дивні і часто невиправдані, в них присутня надмірна ризикованість та експресія, мої головні герої одружуються з принципу і вішаються з почуття протесту, народжують від невмшня відмовити і кохають від невміння стриматись, вони йдуть на злочини азартно й авантюрно, і люблять свою батьківщину без жодного ідеологічного підтексту, більшість із них молоді й самовпевнені, вони самі розуміють, що випадок дозволив їм народитись у драйвовому місці в дивовижний час, і лише десь на задньому плані з'являються їхні батьки — змучені і досвічені, котрі носять в собі, ніби хворе серце, весь досвід своєї країни, своєї щоденної безкінечної боротьби, що врешті закінчується, але так і не приносить їм бодай якогось заспокоєння.
В цьому кіно мають бути масові сцени, в них ллється кров, ллється вино, ллються жіночі сльози, ллються сльози п'яних чоловіків, врешті ллється гарячий літній дощ, заливає собою святкові столи, заливає людей, які святкують свою безпечність і втіху, святкують, обіймаючи один одного, співаючи п'яних пісень усе тихішими голосами, о'кей, говорю я, саме так і має бути, дуже добре, стопмотор, в ході зйомок кіна про мої вісімдесяті жодна сука не постраждала.
82-й. Агіт-пункт.
Мені вісім років. Я починаю цікавитись життям дорослих. Воно жахає мене своєю відвертістю — дорослі живуть відкрито й легковажно, вони почуваються впевнено в одному зі мною просторі, контролюють його, вони знають, на яку кнопку потрібно тиснути, аби відчинились таємні бокові двері, за котрими знаходяться двигуни й прожектори, дорослі регулюють освітлення й зміну декорацій, їхні стосунки між собою наповнені незрозумілою мені пристрастю й жагою, вони вміють посправжньому любити й ненавидіти одне одного, чим вони, зрештою, і займаються. Мене це захоплює.
Я не хочу бути дорослим — я боюсь втратити свою дистанційованість від їхнього життя, я боюсь, що, потрапивши до нього, втрачу здатність відчувати, наскільки фантастичними є запропоновані мені умови контракту. Більше того, в своєму теперішньому — восьмирічному — соціальному статусі я користуюсь небаченими пільгами й перевагами: дорослі не завважують з мого боку жодної загрози і тому легко підпускають до себе, дають мені можливість зблизька й безборонно розглядати всі непримітні деталі їхнього шоденного побуту, ритись у шафах із білизною, у письмових столах із неякісними радянськими презервативами, у шухлядах із любовним листуванням, у багажниках автомобілів із трупами і демонами; вони навіть не здогадуються, що я тримаю їх на прицілі, що я
