Anarchy in the UKR - Сергій Вікторович Жадан
Шура, кричить йому з кухні мама, виведи Стьопу. Стьопою звали їхнього пса, боксера. Це був єдиний боксер у місті. Він коштував купу бабок, його берегли і не виховували. Стьопа був тупий, як усі боксери, але крім того в|н був ще й агресивний, зрештою, теж як усі боксери. Одного разу, коли Шура вигулював його в парку неподалік від дому, Стьопа вміймав і задушив чиюсь таксу. Шура надавав тоді йому піздюль, а таксу заховав у коробку зпід спагеті й залишив біля під'їзду. Почувши мамин крик, Шура неохоче взяв собаку і пішов. По дорозі він зайшов до грильбару і випив. Біля пошти він зайшов у магазин і випив ще. Прив'язав Стьопу до дверей поштового відділення і пішов за переказом. Отримавши гроші, швидко повернувся до грильбару, там ще випив, прийшов додому і завалився спати. О шостій вечора працівники по штового відділення спробували вийти з приміщення. В дверях стояв прив'язаний Стьопа і загрозливо пускав піну з рота. Пройти повз нього ніхто не наважувався — Стьопа стояв на смерть і пропускати нікого не збирався. Одна з працівниць зателефонувала чоловіку, мисливцюаматору, той узяв рушницю і прибіг до поштового відділення, побачив ошалілого Стьопу і почав стріляти. Мисливцем він був хуйовим — перші кілька зарядів пройшли мимо пса, зате повністю розвалили вхідні двері. Пес із переляку наробив купу, просто на порозі поштового відділення. Він відчайдушно вив, жінки на пошті, що характерно — теж. Хтось із сусідів, почувши постріли і побачивши чувака із двостволкою, викликав міліцію. Міліція приїхала і побачила приблизно таку картину — стоїть чувак у спортивних штанях і валить із двох стволів по поштовому відділенню, з вікон якого на нього дивляться кілька жінок і від страху підвивають. Міліція кладе чувака на землю. потім заштовхує його до бобіка і везе до відділку. Дружина мисливця бачить це і втрачає свідомість. Стьопа скрипить щелепами, кидається сходами в підвал і повисає на власному повідку. Наступного ранку Шура прокумарюється, бачить, що пса HeMae, починає щось пригадувати, приходить на пошту і знаходить там його схололе тіло. Шура відв'язує поводок, приносить пса додому, замотавши його у власну куртку, чекає, коли батьки підуть на роботу, після цього ховає пса в коробку зпід спагеті і залишає біля під'їзду.
88-й. Пивзавод.
Мій друг Джохар сидить на автовокзалі і тримає в руках поліетиленовий кульочок з пивом. В кульочок влазить літр. Перший літр він уже випив, прямо тут, на вокзалі, а другий вирішив узяти з собою, в дорогу. їхати йому потрібно 20 кілометрів у бік безкінечних колгоспних ланів, у невеличке містечко, майже в Росії. Джохара вигнали з нашої школи і він думає, де б йому продовжити курс навчання й самопізнання. Тут він лишатись не хоче, тут він на всіх ображений, зокрема на нас, його друзів і однокласників, хтось порадив йому цей варіант із Росією, сказав, що там нормальна середня школа і що там він зможе хоч негрів у параші вішати, ніхто йому нічого не скаже. Джохар погодився. Сьогодні в нього мала бути співбесіда, за кілька днів починався навчальний рік.
Я бачу його ще здалеку, думаю, шо за мудак сидить із пивом, невже Джохар, думаю я, підходячи, ми з ним не бачились ще з квітня, коли його, власне, й вигнали, він теж мене помічає і насторожено вітається.
Що робиш? питаю, нічого, каже він, пиво п'ю. Десь їдеш? не відстаю я, та ні, каже він, просто — пиво п'ю. Будеш? питає він мене простягає кульочок. Мені потрібно взуття в школу купити, кажу. Ну, потім купиш, каже Джохар, вип'єш і купиш — він обережно прокушує знизу кульочок, притримує його обома руками і дає мені. Я починаю пити, відриваюсь на мить, переводжу дихання і знозу прикладаюсь. Ми з ним швидко випиваємо його літр, давай ще, каже він, а автобус? питаюсь, який автобус? удавано насторожується Джохар, ладно, кажу, давай. Ми йдемо до бочки з пивом, вистоюємо коротку ранкову чергу і наповнюємо ще один кульочок. Ми сидимо на лавочках під автовокзалом і повільно п'ємо. Сонце починає прогрівати привокзальну площу, стає жарко, пиво б'є в голову, ми лише нещодавно почали пити, знаєш що, каже Джохар, тут жарко, пішли в кафе. Яке кафе? говорю я, мені взуття купувати, не сси, перебиває мене Джохар, купиш. I ми йдемо в кафе біля стадіону, це власне й не кафе, їдальня, це вони останнім часом називають себе кафе, у них тут кооперативний рух повним ходом, ми заходимо й беремо по літру мутного пляшкового пива, з товстим шаром осаду на дні. Ти встигнеш на автобус? питаюсь я, встигну, каже Джохар, ще встигну. Я не певен, що він мене зрозумів.
Через півгодини Джохар перевертає наш стіл, в тому віці пити ми ще не вміли, пляшки котяться підлогою, але переважно б'ються, з коридора вибігає якийсь кооператор, і хапає Джохара, котрий до нього ближче, але той ухиляється і валить кооператора на підлогу, просто на бите скло, кооператор кричить, ми з Джохаром вибігаємо з кафе, сонце заливає вулицю, до осені ще так далеко, і я кидаюсь бігти ліворуч, a Джохар — праворуч. Я перебігаю через вулицю, застрибую в парк, пробігаю до відеосалона, плачу рубль і сідаю на вільне місце. Показують фільм із Брюсом Лі.
У мого старого був дивовижний термос — місткий, покритий різними блискучими штуками, з кришкою на гумовій прокладці, в таких термосах потрібно тримати суп або чай. Але мій старий возив у ньому пиво, він його завжди купував, коли кудись їхав, і, пересвідчившись, що ніде немає даішників, зупинявся і пив, отримуючи від цього, як я міг зрозуміти, очевидне задоволення. В житті дорослих мені найбільш подобались їхні речі, сказати щось про стосунки чи відносини, про механізм цих стосунків і відносин я ще не міг, я собі погано уявляв причиннєвонаслідкову складову
