Anarchy in the UKR - Сергій Вікторович Жадан
83-й. Парк культури.
Радянська агітація виховала в мені любов до життя. Червоний колір прапорів і виробничих гасел в'їдався в мою сітчатку, як йод в'щається у відкриту рану. Функціонально витримані й строгі месіджі, наповнені незвичною на перший погляд кількістю фактичного матеріалу, діаграми й графіки економічного зросту, аскетичні профілі й комуністична орнаменталістика створювали сонячний настрій. Я віднаходжу їх зараз, ці уламки великої ужиткової естетики і розумію, в чому тут річ — вони допомагають мені ідентифікувати себе й своїх ближніх, вони дають мені змогу триматись за свій час, відчувати, як він б'ється, намагаючись вирватись із моїх рук. Я люблю червоний колір, я люблю червоні прапори, червоний був першим прапором, з яким я пішов на стадіон, щоправда, це був не зовсім червоний, а червоний, здається, з білим — це був грузинський прапор, всі мої друзі йшли на стадіон і кожен щось із собою мав, я знайшов у будинку культури, в кутку, набір прапорів братніх республік, всі 15, я вибрав грузинський — білою смугою він нагадував мені кольори спартака, я ішов на стадіон і думав — який кльовий у мене прапор, такого прапору більше ні в кого нeмae, зустрічні йшли і думали — що це за уйобок іде з грузинським прапором; у мене були свої рахунки з суспільством — воно мене не розуміло, я йому цього не забув.
Я віднаходжу ці знаки, ці свідчення великої інформаційної війни на будинках і пам'ятниках колишніх радянських міст і розумію, чому вони мені так подобаються — це літери мого дитинства, це кольори моїх вісімдесятих, моя перша любов, моя справжня гордість, мій приватний соціалізм, якого мене позбавили без моєї згоди. Мій соціалізм був перш за все зовнішній, вуличний, візуальний, всі ці фішки про соціальні гарантії й радість комуністичної праці стали для мене важливими значно пізніше, тоді я бачив перед собою білі літери на червоному кумачі і бачена мною картинка мене в цілому влаштовувала. В цьому мало ідеології, я чудово розумію, що за кольоровою гамою і композиційним рішенням «слава кпрс» 80-х це «завжди кокакола» 90х. Кожен знаходить свій пафос, той, хто не знаходить його, помирає від депресії.
На другому поверсі автовокзалу, в залі очікувань, за часів мого дитинства висіла картина. По-перше, вона була масштабна, десь три на чотири. Подруге, вражала кількістю персонажів — там було зображено з'їзд депутатів місцевих рад, перед якими виступав Ілліч. Депутатів було щось із півсотні, хтось старанно й достовірно вималював їхні забинтовані голови, кулеметні стрічки, перекинуті через шіече, в кутку стояв чорний і монументальний кулемет максим, схожий на слухняного сенбернара, з яким Ілліч вечорами міг гуляти по Смольному, аби не було так самотньо, а тут вирішив узяти з собою на з'їзд депутатів місцевих рад, і, прив'язавши до ніжки крісла, взявся до огляду політичної ситуації в країні; депутати слухали Ілліча уважно, навіть не зважаючи на монументальність картини було видно, як вони, погоджуючись, кивають чубатими головами і ніяковіють за свої зачовгані чоботи, до підошов яких налип увесь бруд і гівно поваленої тиранії. Ілліч показував на карту, карта була покреслена червоними й чорними стрімкими лініями — по-моєму, це був якщо не денікінський, то у всякому разі польський фронт, полюбому я вгадував за тими скупо накиданими контурними орієнтирами, що їх художник вважав за доцільне зобразити для присутніх у залі депутатів місцевих рад, територію, котра мене оточувала, інакше й бути не могло — все мало бути пов'язаним і внутрішньо узгодженим, і оскільки тут висіли депутати з Іллічем і сенбернаром, то мусили ж вони мати якесь безпосереднє відношення і до мене і до моєї республіки і до мого приватного соціалізму.
Я любив розглядати цю картину, мені подобались депутати місцевих рад, вони були енергійні й збуджені, видно було, що Ілліч їх неабияк здивував, показавши цю карту, зовні це виглядало так — депутати місцевих рад поки що навіть не здогадуються про існування денікінського чи там польського фронту, вони просто прийшли до Ілліча поговорити про соціальні гарантії й радість комуністичної праці, поз'їжджались із усіх губерній та повітів, галасливо розсілись у колишньому панському палаці, соромлячись бруду й гівна на своєму взутті, хтось закурює косяка, хтось нервово покашлює, всі очікують на Ілліча; тут двері залу відчиняються і входить Ілліч, ведучи на повідку великого чорного сенбернара, прив'язує його до ніжки крісла, виходить на сцену, ну, що, говорить, товарищі депутати, тема нашої сьогоднішньої зустрічі — ліквідація денікінського фронту. Якого такого фронту? починають гомоніти депутати, HeMae ніякого такого фронту, давайте краще про гарантії поговоримо. Гарантії? перепитує їх насмішкувато Ілліч, а оце повашому що — хуй? він різко розгортає перед ними карту з червоними й чорними стрічками. Сенбернар голосно гавкає. Депутати вражено охають — ох, говорять вони, і справді — денікінський фронт, що ж це ми так облажались, перед Іллічемто? Ось тобі й гарантії.
Наприкінці вісімдесятих об портрет Ілліча почали гасити недопалки.
Я не був на вокзалі років десять. Він змінився — з'явились кіоски, комп'ютерні ігри, зникла перукарня, все рушилось і тонуло в хвилях піску, минулого року вирішивтаки зайти. Піднявся на другий поверх. Картини, ясна річ, вже не було, очевидно її спалили. Або хтось викупив її до приватнзї колекції за сто тисяч американських доларів. На стіні і далі було видно її контури — ремонт з того часу ніхто не робив. Я мовчки пробачив своєму минулому ще одну зраду і пішов на вихід. Раптом я зупинився, щось привернуло мою увагу. Між другим і третім поверхами знаходилось щось до спазмів знайоме. He може бути, подумав я і пішов дивитись. Це справді була вона. Перевернута набік, картина повністю закривала собою вікно, через що на сходах стояли сутінки. Але крізь довгі надрізи в кількох місцях пробивались промені, фрагментуючи і подрібнюючи зображення. В один із цих надрізів Ілліч показував рукою. Я підійшов
