I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

Йоханий бабай, за цими імпровізованими дегустаціями я зовсім забув про Катерину.

— Не повіриш, я тільки-но зустрів чоловіка, який воював з моїм дідом, зуб даю! — повернувся до столу на ватяних ногах.

— Як ти почуваєшся?

— Нор-р-р-рмально, — збрехав я, відчуваючи, як усе довкруж хитнулося і пішло обертом, а до горла підступив підступний «Гінесс» (солод-насолода, підступний-підступив).

— Може, краще підемо додому?

— Кращ-е-е-е-е підемо додому, — погодився без пручань, — тільки я зара-с-с-с-с, піду попрощаюся.

Діставшися стійки, я рвучко ухопився за склянку з недопитим елем, й, аби притлумити нудоту, вижлуктав її до дна.

— Сер Джонатан, у-а-а-а (відригнув), нам уже час іти, зранку, знаєте, репетиція... те да се... Вона не моя дівчина, — хитнув я головою убік Катерини, — ми просто колеги, так... якось усе цеє, коротше... класно так... я вас цеє на виставу... ми там зустрінемось... і все таке... у мене повно горілки, я вас пригощу. «Динамо Київ» класна команда, Шевченко рулить. Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій... Шевченко то футболіст, ну ви понялі, каламбур. Карочє, «Глазго Рейджерз», «Дартс Единбург» еврібаді... ваффен брудершафт... усе нормально... у-а-а-а, можна все-таки горішків візьму, у-а-а-а-а...

Я прийшов до тями на лаві автобусної зупинки.

Очі пекло вогнем, ледве їх розплющив. Наче з далекого розфокусу побачив перед собою п’ять пар ніг. Одна пара точно моя. Впізнав свої геть заригані мокасини. Інша пара, здається, належала Катерині. Її блакитні кросівки теж були мені знайомі. Кому ж належать ці черевички-човники чорного кольору, на пласких підборах?

Сили підняти голову, впущену на груди не вистачило. Дві інші пари ніг були лапами. Мені навіть здалося, що з-під попелястої шерсті стирчать невеличкі ратиці. Нарешті сфокусував погляд і зрозумів, що вони належать попелястому пуделю. Висолопивши язика, він часто дихав, прискіпливо дивлячись на мене злими чорними оченятами. Від його шиї угору забиралася шкіряна поворозка. Ковзнувши поглядом по ній, я наткнувся на суху руку, вкриту пігментним ластовинням. Насилу піднявши голову, побачив перед собою типову британську пенсіонерку, старушенцію, трохи схожу, ги-ги, на Катерину (такий само іспано-прованський типаж).

Подумалося: «Отак, певне, виглядатиме моя подруга у свої вісімдесят».

Гострий ніс, блакитна кучерява зачіска-перманент, нитка перлин на сухій жилавій шиї, суворо підібгані вуста.

— Ну от, здається, приходить до тями, — промовила десь поруч Катерина.

Мені дійсно поволі легшало. Очі і скроні палали вогнем, але це ятрення здавалося навіть приємним, таким, як свербіння від укусу комара, коли довго тримаєшся, а потім починаєш чухати, аж щелепи зводить і мурашки по шкірі. Довкруж голови тхнуло болотом і чимось таким, схожим на запах покійника в затхлій кімнаті. Я всівся на лаві і декілька разів голосно позіхнув.

Віскі ж називався «Mortloch», тобто «Мертвий лох», — згадалася чомусь етикетка на пляшці. Він мене і вбив. Ай, лох я, лох, так зганьбитися при дівчині, на яку маєш плани!

Провівши пальцями по чолу і скронях, я відчув, що їх вкриває шар слизької рідини.

— Курва-мама, що це?

— Тобі зробилося погано і я не знала, що робити. Ніс якусь ахінею про бійку з дияволом, потім блював, аж поки не впав на лаву. А тут повз нас проходила оця пані і люб’язно визвалася допомогти. Вона, здається, медик і в неї із собою була мазь, якою вона намастила тобі чоло, скроні й очі. Минуло п’ять хвилин — і ти майже оговтався. Як почуваєшся?

— Наче нормально, а де мій рюкзак?

— Теж історія та ще... Тільки ти вибіг із закладу на вулицю, я одразу рушила за тобою. Стояв біля рогу церкви і той во...

— Блював?

— Ще й як! Я попросила тебе почекати мене на вулиці і побігла по рюкзак, але, уяви собі, закладу не знайшла.

— Як не знайшла?

— Отак, він зник, наче його і не було...

— Що за хрінь! Може, ти просто заблукала, тут же всі вулички схожі одна на одну. Ну, та нічо, завтра знайдемо.

— Ти хоч пам’ятаєш, як він називався?

— «Thistles», тобто «Чортополох».

— Ви не знаєте, де тут поблизу бар «Чортополох»? — спитала Катерина у старушенції.

— Нема тут і ніколи не було бару з такою назвою, — показуючи жовті конячі зуби, проказала стара з характерним шипінням, ніби в горлі у неї стирчала кістка. — Здається, є у районі Ньюхевена, але то далеко. А тепер go home, and sleep.

— Так, так, додому й спати, ми зрозуміли. Дякуємо, вері сенкс, ви врятували мого друга.

— Not at all. Help is my work. Good night, — і пішла геть.

Дивлячись услід, я помітив, як її «човники», підбиті маленькими підковками, цокаючи, інколи висікали іскри. Луна металевих кроків розливалася порожньою о цій порі вулицею, рясно освітленою помаранчевим сяйвом неонових ліхтарів. Поруч із хазяйкою, злісно озираючись на нас, трусив сріблястий пудель.

Додому ми їхали на автобусі, заплативши за квитки по фунту з носа. Це були мої останні гроші.

Ще в автобусі зі мною почали коїтись справжні дива. Здавалося, я божеволію. То мені несподівано закортіло почати іржати, як кінь, і стрибати на місці.

Потім пакистанець (в Единбурзі взагалі повно пакистанців), що сидів на лаві праворуч, здався волохатим чортом і я вже хотів кинутись на нього, аби випхати з автобуса геть. Ледве стримався, втупившись у вікно.

Голос Катерини, що оповідала історію свого розлучення із бой-френдом (почав бухати і все частіше розпускав руки), звучав то далеко-далеко, то надто гучно. Потім з подивом роздивляючись пальці на руках, відкрив їх для себе в новій вражаючій якості. Вони видовжилися настільки, що я почав обмацувати ними стіни і вікна будинків, що колихалися за вікном у ритмі аргентинського танго, розхитуючи автобус.

— Орку, з тобою все гаразд? — зазирнула в мої розширені зіниці Катерина.

— Ги-ги-ги, еврісінг із окей, — промимрив я, і зрозумів, що прямо зараз мушу кинути свою подругу і влаштувати особисте побачення з Единбургом, якого я так і не побачив через ці кляті сейли.

Місто манило мене і кликало. Будинки намагалися вступити в діалог, роззявляючи гігантські пащеки арок і аркад, блимаючи неоновими очима вивісок і вікон. Дерева щось шепотіли, обіцяючи розповісти сотні нечуваних казок та містерій.

— Куди ти? — схопилася Катерина, коли я без попередження чкурнув до сходів, що вели на перший поверх нашого двоповерхового автобуса.

— Не переймайся. Я ще